Пам'ятаю, колись у юності мене вразила розповідь Джека Лондона «Мужність жінки», в якій у суворих умовах голоду та вічної мерзлоти жінка пожертвувала своїм життям заради виживання чоловіка. Зі мізерних запасів провізії, які вони й так ділили порівну, вона з'їдала лише половину, другу ж ховала в мішечок на грудях. Його вона і віддала чоловікові у найкритичніший момент. Тоді мені здавалося, що це і є приклад справжнього кохання, коли заради іншого не шкода ні їжі, ні серця, ні печінки.
У літературі взагалі багато зразків жіночої жертовності і, що характерно, майже вся вона написана чоловіками. Тобто так чоловіки уявляють ідеальні стосунки: все для нього одного, а він потім може присвятити їй пісню або вірш. Посмертно.
Майже всі жіночі консультації про розлучення, розлучення, розрив відносин закінчуються словами: «Я ж йому все дала, як він міг?»
Обсяг цього «всього» у всіх різний: хтось пожертвував своєю кар'єрою заради сім'ї, хтось погодився на переїзд в іншу країну, бо чоловіка працювати покликали, хтось порошинки здував, хтось заховав бажання мати ще одну дитину кудись подалі, бо він не хотів. Або взагалі беззастережно прийняв чоловіче небажання розмножуватися. Хтось працював на двох роботах, поки він себе шукав, хтось закинув улюблене хобі просто тому, що йому не подобалося, хтось заплющував очі на скупість, неуважність, відсутність допомоги, постійно знаходячи аргументи, чому він не робить, що у близьких, тим більше сімейних стосунках робити нормально.
Коли починаєш ставити всім цим жінкам природне запитання «Чому?» — чому ви робили те, що вам незручно, неприємно, не подобається, майже всі вони відповідають: «Я думала, що він для мене робитиме те саме». Або: "Я думала, він оцінить", або: "Я думала, це і є любов". Усі вони віддавали, сподіваючись отримати щось натомість.
А ще від того, що думали: у стосунках треба стримуватися, згладжувати, мовчати, бо з тієї ж літератури випливає, що справжнє кохання — воно безмежне і безумовне.
Він тобі несвіжі шкарпетки, а ти приймаєш. Він тобі скнарий «немає грошей на дурницю» — а ти терпиш. Він по дому не допомагає, а ти мовчиш, бо любиш. Напружувати кохану людину якось не комільфо.
І це не тому, що чоловіки погані, неосудні, жахливі. Чоловіки усі різні. Навіть ті, хто йде зі стосунків, можуть робити це просто тому, що кохання пройшло. Це тому, що жінка спочатку не встановлює межі неприпустимого собі. Вона боїться, що якщо встановить ці самі межі — чоловік піде, а ще вона почуватиметься винною: хіба ж можна так з тим, кого любиш.
А ще багато жінок входять у стосунки недолюбленими та «недолікованими». Коли змалку батьки «недодали». Виростаючи, вона все одно залишається всередині тією голодною дитиною, яка відчайдушно хоче, щоб її любили, хвалили та й взагалі помічали.
Тільки замість того, щоб «годувати» цю голодну дитину на терапії, вона входить у стосунки і починає підгодовуватися про партнера. Віддаючи йому багато чого в надії отримати у відповідь. А що партнер? Він – звичайна людина. Йому і на думку не спадає, чим це все в результаті обернеться. Дають – бере. Сам щось у відповідь пропонує.
Але йому невтямки, що віддають йому ту останню їжу, як у Джека Лондона, тільки на відміну від індіанки Пассук його жінка не помре. Вона потім за все спитає. Вимагає. Вигризе. Особливо якщо він раптом посміє піти.
Тому межі у відносинах потрібні. Якщо я не терплю те, що мій чоловік не прибирає волосся зі зливу у ванні, це не означає, що я його не люблю. Люблю. А ще я люблю себе. І хочу митися у чистій ванній. І робити це у гармонії із собою, а не у стресі: «Як, знову? Іди прибери».
І якщо після таких простих вимог — мити посуд, приносити воду, стежити за чистотою сорочки, заробляти гроші не тому, що жінка сама не може, а тому що вона сама не повинна бути коректним — чоловік каже: «О ні, це вона забагато хоче» і йде, то гріш йому ціна, нехай іде.
Ти, звичайно, можеш побігти за ним і сказати: «Не треба, будь таким як є, я ж тебе люблю». І з цього почнеться твій безкінечний шлях жертв в ім'я кохання. Але насправді нічого спільного із любов'ю він не має. Зате з неврозом дуже навіть.
Тому, дорогі жінки, залиште собі своє серце, свої бруньки, свою печінку. Давайте закінчимо з цією прометейщиною. Тому що людина, яка не навчилася любити себе, не вміє любити в принципі. Віддавати натомість — це такий спосіб прив'язати до себе людину, і вона теж із любов'ю не має нічого спільного.
Почніть намагатися бути чесними з собою, тоді вдасться це робити і з іншими. Почніть давати собі замість того, щоб комусь віддати. Можливо, тоді вдасться «догодувати» внутрішню голодну дитину і тоді з іншою можна буде ділитися, а не жертвувати. А там, де чесність та здатність ділитися, вже й до кохання один крок.
Думка редакції може не збігатися з думкою автора статті.
