Нині людина без облікового запису в соцмережах, як людина без паспорта — нонсенс. Профілі в тій чи іншій популярній мережі є навіть у молодших школярів, як би батьки не намагалися протидіяти цьому. Я люблю Фейсбук. У ньому я можу і спостерігати за життям подруги у Франції, і спілкуватися з сестрою в Канаді, просто дізнаватися про основні новини, читати цікаві тексти, розміщувати свої, спілкуватися з читачами. Тут же підглянути якийсь кулінарний рецепт, прочитати відгуки про місце чи подію, знайти потенційних клієнтів, відвідати онлайн магазин — багато чого корисного та важливого знаходиться у Книзі осіб.
Але мені здається, за останні 5 років цілі та смисли будь-яких соцмереж зміщуються — із майданчика для зустрічей та обміну інформацією вони перетворюються на парад марнославства чи великий ілюзорний світ.
Рукоділки
Ось рукоділки, кулінари та всілякі майстрині розміщують фото своїх прекрасних робіт та супроводжують їх текстами «Ось я валяю, ось акварелі пишу, недавно на масло перейшла, а це біф веллінгтон, я його чоловікові на обід зазвичай готую, ось кофточка в техніці ірландське мереживо, я її зв'язала, поки біф веллінгтон запікався. Все це дуже легко, я роблю граючись однією лівою». А я ґудзик не можу пришити, бо й часу нема, і голку з ниткою давно в руках не тримала. Чоловік мій яєчню з грінками їсть, або вінегрет із відбивною, або те, що сам приготує. Ні, я вмію готувати і навіть люблю, але я шанувальник простих страв, тих, що не забирають на кухні більше 20-30 хвилин часу. Їх не викладеш на Фейсбук, бо, по-перше, порівняно з яловичиною веллінгтон чи Ганною Павловою, це як жалюгідний писк на сцені Ла Скала, а по-друге, вони є на столах майже в кожного. Тому що прості.
Фітнес-богині
Ось спортсменки та фітнес-богині: «Я роблю поздовжній шпагат, це поперечний, це я на кізомбі, а ось на стретчингу, пробіжка вранці, увечері басейн. І листочок салату, який я їм між фітнесом». Шпагат… Він був мені недоступний навіть у часи молодості та кращої форми. Кізомба? 2 рази на тиждень? А в мене немає сил: закінчиш увечері роботу, зачиниш двері за останнім клієнтом і хочеться лише додому, розслабитись за келихом вина. І чіпси на ніч я вчора їла. Але як я можу сказати таке на Фейсбуці, поряд із фоточками розтяжки та мікропорцій зелені? Пробіжки? Так, іноді бувають. 2 рази на тиждень намагаюся вибратися до парку біля будинку, щоб розвантажити голову, увійти в тонус, подихати повітрям, насолодитися природою. Але там я не ставлю спортивних рекордів: поєдную біг з інтенсивним кроком, як таке розповісти тим, хто пише про обов'язкові щоденні 10 км?
Бізнес леді
Тут бізнес-леді. З ранку до ночі готуються до ділових нарад та нових проектів. І все при повному параді, з укладанням, на шпильках, після спортзалу. 20 зустрічей на день, 5 нарад - скрізь встигла, всіх обаяла. У перерві кава з подругами попила і навіть укладання не розкуйовджувалося. І кожен крок встигає фіксувати професійний фотограф. А я вранці прання завантажила якийсь серіальчик за чашкою кави, може стаття, якщо натхнення є. І на роботу. Каблуки — розкіш, нафарбуватись — лише якщо є час між клієнтами. Якщо ввечері не встигла подумати, що надягну, і під руку нічого придатного не трапляється, то цілком можна витягнути якусь толстовку чоловіка. Чи зробити в цьому селфі? Чи не нафарбованої, без укладання, в реглані чоловіка? Запостити поряд з ідеалами стилю, догляду та спритності? Згорю від сорому. Я і так горю, поки гортаю стрічку.
Мега Жінки
Далі йдуть Мега Жінки. Їх постійно хтось досягає, всі хочуть, помирають за ними, закидають подарунками, пропонують вийти заміж, возять до Сінгапуру. А вони такі «діамантик всього 4 карати… не вразив, наступного разу постарайся краще, милий», «хм, букетик 100 троянд від невідомого і навіть нічого до нього на додачу, ніякого автомобільчика, ну гаразд, запощу на Фейсбук букетик, а автомобільчик мені подарує Армен - вчитеся невдахи». А чоловік на день народження мені тільки торт та вино подарував — має фінансову кризу. І ніхто нікого не добивався. І не вмирав. Ми просто в 1 день вирішили - одружуємося. І каблучка у мене звичайна, без жодних діамантів. І я можу, звичайно, сказати чоловікові «хочу 100 троянд і діамант», надути губи і показати в мережі що дарують Маші Пупкіної її численні шанувальники, але він звичайна людина і коли його фінансове становище налагодиться, ми краще витратимо гроші на подорожі.
Супер-мега-матері
Це той випадок, коли я тішуся, що я не маю дітей і я можу хоча б не згоряти від сорому і комплексів у порівнянні з ними. А ось мої подруги із дітьми згоряють. Дивлячись, як хтось постійно постить на Фейсбуці фото щасливих, пухких діток. І одяг у них жодного разу не забруднений, і не в плямах, і навіть не пом'ятий. І промовляють ці діти суцільні розумні думки. І є режим. І уроки роблять все вчасно. І поведінка чудова. І харчування здорове. І маму люблять. І вже ціль у житті знайшли. А у подруг один не вчиться, у підлітково-протестну фазу впав і кожен крок «робити уроки» перетворюється на нехилий екшен, з криками, гонитвою і навіть стріляниною. Інший не миється. Теж підліток. І як запостити його сальну шевелюру в затертому светрі поруч із цими усміхненими красенями? А третій нещодавно у школі побився. Приніс додому фінгал, порвану сорочку та довгий запис у щоденнику червоним чорнилом. Ось що робити звичайним мамам поруч із цими Супер-мега? Правильно, тільки соромитись.
«Розумники»
А є ще розумні мужики. Ну тобто звичайні чоловіки, але розмовляють зі своїх соц.сторінок вони виключно цитатами, афоризмами, прислів'ями великих чи власними міркуваннями на різні теми. Їхні міркування теж великі. За об'ємом. І кине він тобі його в личку або в стрічку і укласти загадково «Олено, що ви маєте сказати з цього питання?». А я й дочитати їх до кінця не можу. Нудно. Довго. Навіщо? Тут би час собі, для книжки коханої, для нового фільму, подругам зателефонувати, з чоловіком побути.
Зоозахисниці
Гаразд, перед розумними мужиками мені хоча б не соромно, вони кофточки у техніці ірландське мереживо в'язати не вміють. А перед цими супер-мега-бажаними-і-умілими-богинями – дуже. А ще перед зоозахисницями. Вони рятують усіх тварин на планеті, а я лише двох котів. І ще собаку, якої вже немає з нами. Годують своїх тварин супер-збалансованими та корисними кормами. А я чим можу, якщо в мене чоловік яєчню їсть? І днів народження своїх котів я не знаю. І одягу в них немає, крім свого натурального хутра. І пазурі не стрижені. І шерсть неполірована.
Загалом, за всіма законами Фейсбуку ми – сім'я лузерів. Навіть котам не пощастило.
Думаю, такі думки виникають не лише у мене після перегляду стрічки соцмережі. Все тому, що в них ми намагаємося уявити найкращу, компліментарну частину себе та свого життя. Чому? «Всі так роблять, що я гірша?», «кому цікаве моє справжнє життя?», «страшно, раптом ранять», «нехай заздрить ця корова Маша Пупкіна», «моя позиція та погляди можуть відлякати потенційних клієнтів, тому буду нейтрально позитивним », «Я взагалі спеціально найнята людина, я чуже життя уявляю» - нічого не забула?
Багато моїх колег-психологів, до речі, фанатично ставляться до іміджу в соц.мережах, навіть створюють цілі дискусії про те, наскільки нейтральна і безлика має бути їхня сторінка, щоб не відлякувати клієнтів, як розміщувати на ній продають тексти або краще мати два акаунти. психолога та людини, куди має доступ обмежене коло осіб. Ось чесно, я не знаю, як клієнт ризикуватиме здатися не ідеальним переді мною, якщо я намалюю в мережі образ супер-мега-знаючої-жінки-психолога? Та й навіщо мені малювати? Це теж забирає час та сили. Краще напишу текстик, відкладу манікюр на наступний тиждень, приберу не прасувану білизну в шафу до кращих часів і піду їсти смажену курку після 6-ї вечора з чоловіком та котами.
Думка редакції може не збігатися з думкою автора статті.
