Важка дитина – міф чи реальність

Дедалі більше батьків звертаються до психолога з криком «я не можу, не справляюся, він таке витворяє». Крики, капризи, напади гніву, істерики і вже чадо обстежують у психолога чи психіатра. І садять на седативні. Навіть якщо дитині лише 4 роки. Але чи це правильно, якщо безпорадність викликає 4-5-річка, то батьки скажуть далі, коли дитині буде 12, 14, 25? Чи бувають важкі діти чи те, що батьки не готові приймати якісь дитячі прояви, проектуються на цілком адекватну дитину і виливаються у формулу «я – ок, він – не ок»?

Дійсно існує психопатологія. Частина дітей вже народжується з нею, в деякій частині вона проявляється на різних етапах дорослішання. Крім того, існують вікові кризи, яким схильні всі без винятку діти. І навіть ми, дорослі, продовжуємо переживати їх. У кризовий період поведінка змінюється, емоційне тло стає нестабільним, людини буквально шторміт. І, природно, уламки шторму чіпляють усіх, хто поряд. Якщо говорити про психопатологію, то тільки крики, примхи, непослух, гнів не є її ознаками. Затримка мовних функцій, знижений зоровий контакт, розгальмованість є приводом для занепокоєння та звернення до фахівців за детальною діагностикою. Щоб розібратися, де криза зростання, достатньо відкрити будь-яку книгу з вікової психології та прочитати у якому віці трапляються кризи і що для них характерно. Але якщо ми не говоримо про психопатологію та вікову кризу, дитина здорова і розвивається за віком, а батьки все одно скаржаться, що не справляються, то що ж це? Звідки у дорослих людей народжується почуття безпорадності? Людина влаштована так, що ми всі фантазуємо. Точніше уявляємо бажану картинку майбутнього, щоб знизити тривогу його невизначеності. Так і з батьківством: перед появою дитини на світ ми уявляємо якою вона буде, якою ми хочемо її бачити. Навіть найпрогресивніші батьки, які кажуть «ми приймаємо дитину такою як є і не маємо очікувань», все одно фантазували на тему «якою вона буде». По-перше, тому що це приємно. Передчувати процес, таке ж задоволення, як і бути в ньому. По-друге, усім нам хочеться, щоб дитина була найкращою, тому що кожен собі це уявляє. Тому ніхто не уявляє собі важку, проблемну дитину, з якою складно впоратися. Але дитина з’являється на світ і починає рости. Тут батьківські фантазії щодня зустрічаються з реальністю. Іноді вони збігаються, а іноді – ні. Багатьом батькам важко прийняти сам факт цієї розбіжності. Що їхня рідна дитина, плоть від плоті, абсолютно інша. Незнайомець, який не потрапляє під одні шаблони. Наприклад, спокійній, флегматичній мамі дуже важко прийняти активну, непосидючу дитину. Прояви, природні для його темпераменту, здаються їй надмірними, тому що сама вона живе в іншому ритмі і не встигає за активністю дитини. Тоді вона намагається його виправити чи вилікувати. Звідси виникають візити до психолога чи невролога «він гіперактивний, що з цим робити?». Насправді вони просто різні темпераменти і завдання психолога їй це пояснити. Хтось із батьків порівнює дитину зі своїм дитинством: «я таким не був, я так не поводився у його віці». При цьому вони забувають різницю у виховних підходах між поколіннями, вплив прогресу та цивілізації на загальний рівень життя та поведінки. Та й просто факт, що психіка має властивість витісняти все незручне, невдале та раняче. Тому у своїх спогадах про себе ми часто пам’ятаємо хороше: як допомагали мамі по дому, перемогли у шкільній олімпіаді, і ніколи-ніколи не рвали штанів у бійках, бо добрі дівчатка та хлопчики не б’ються. І забуваємо скільки днів дресирування варто було мамі навчити нас мити за собою тарілку і прати шкарпетки, скільки сліз підготовка до цієї самої олімпіади, а скільки ниток пішло на штопку штанів і скільки зеленки на розбиті носи і коліна – історія замовчує. У таких випадках, коли на прийомі батько з великою ідеалізацією себе та розривом з тим, що показує зараз його дитина, психологу корисно запитати «а якщо зараз попросити вашу маму розповісти про ваше дитинство, то як ви думаєте, ці розповіді співпадуть?». Заважає приймати особливості власної дитини та огляд на інших дітей. Порівнювати себе з іншими, звичайно, корисно – реальність лежить якраз на межі того, що ми самі про себе думаємо і що про нас думають інші. Але сучасна маскультура вся спрямована на порівняння та на гонку «будь кращим». Дитячо-батьківські стосунки вона теж зачіпає – будь найкращим батьком, рости найкращу дитину найправильнішим способом. І ми починаємо дивитися, що робить і як поводиться сусідська донька Машенька. Або дошкуляємо вчителеві питаннями «як мій порівняно з класом». При цьому зовсім забуваємо про те, що навіть два близнюки будуть зовсім різними. Що ж говорити про дітей різних батьків з різними умовами життя та різним підходом до виховання? І ще у вихованні дітей, ми забуваємо про те, що за останні 20 років сам підхід до нього докорінно змінився. Виховання перестало бути каральним та авторитарним. А місце дитини в сім’ї стало іншим – з безмовного придатка до батьків, які краще знають, як треба, дитина стала сприйматися як особистість, як самостійна одиниця, думка якого має значення. Така детоцентристська модель призвела до того, що багато батьків почали плутати авторитетність та авторитарність і просто не вміють встановлювати необхідні межі. Точніше, боятися встановити хоч якісь, бо не хочуть уславитися тиранами і деспотами. Але що відбувається з дитиною, яку поставили в центр, дали владу, але вона ще не має ні навичок, ні знань, ні досвіду нею розпорядиться? Спочатку він впадає у тривогу, тому що не відчуває захищеності, а потім починає керувати батьками, що призводить до повного хаосу в сімейній системі. У цьому випадку психологу необхідно працювати з батьками, щоб навчити їх вибудовувати правильні межі для того, щоб дитина відчувала себе в безпеці, повертати їм батьківський авторитет, відчуваючи який малюк сам змінить свою поведінку. Взагалі, коли до мене на прийом потрапляє безпорадний батько, я завжди запитую: «На скільки років ви себе зараз відчуваєте?». Безпорадність це завжди не про дорослість. Не те, щоб дорослі ніколи не її не відчувають, скоріше доросла людина може окреслити зону своєї компетенції та впливу. Попросити допомоги там, де їх не вистачає. «Моя дитина некерована, зробіть з нею щось, виправте це» – це не запит про допомогу дорослої людини, це крик чи скарга такої ж безпорадної дитини, тільки вона вже батько. І тоді психологу потрібно одночасно прийняти і втішити внутрішню дитину, а також повернути їй відчуття дорослості та контролю за ситуацією, втрачений батьківський авторитет. Батьківство – це постійне випробування на міцність багатьох наших якостей та характеру. Важке випробування довжиною життя. І у ньому не роздають олімпійські медалі. І дуже часто хочеться боягузливо зіскочити з дистанції. Але є одна нагорода за цю нелегку та невдячну працю – життя наших дітей, які виростуть і теж захочуть стати батьками, бо від нас засвоїли досвід, що це не лише важко, але так само тепло, весело та цікаво. Веселого вам батьківства!