Чи зможу я

Встати з-за столу і піти в темряву з шумної компанії друзів, якщо мій близький друг прикро жартує про мене? Вийти з кімнати, ресторану, кафе, бо мені там не комфортно, а для мене найголовніше зараз це моя душевна рівновага. Чи зможу я вчинити абсурдно, наплювавши на ввічливість, правила пристойності та заведені порядки? Зробити так, як вважаю за потрібне, не думаючи про те, що можна і потерпіти, не вперше, зате – все знайоме і стабільне в цих відносинах? Адже наслідком мого вчинку швидше за все стане невідомість?Можу. Чи можна дозволити собі поводитися не послідовно і не логічно, якщо у понеділок ми запланували поїздку, а на вихідних стало зрозуміло, що вже немає бажання та сенсу робити разом хоч щось. Чи нормально, якщо я раптом почну відчувати байдужість, якщо раніше була сповнена ніжності та захоплення? Чи моя ілюзія міцності цих стосунків настільки непорушна, що змушує зрадити саму себе? Невже я можу дозволити собі провалитися в смуток, не намагаючись уже через кілька хвилин стерти неприємне відчуття штучної веселістю? Чи дозволю собі подивитися в очі цьому новому почуттю, і замислитись, навіщо воно? І посміхатись гірка відповідь, яка не дозволить залишити все, як є і поставить перед вибором?Так можу. Чи можна я не дзвонити тим, кому не хочеться, але як треба? Обов’язкові розмови ні про що, які нічого не несуть, крім роздратування, кому вони потрібні?Дякую не потрібно. Чи можу я говорити про свої почуття, якщо більше не вважаю за потрібне їх приховувати, а на тому кінці розмови начебто ніхто не обіцяв почути? Хоча спробувати, можу. Чи зможу я відкриватися, і отримавши у відповідь подив і не розуміння, – упокорюватися цим фактом?Та да. Як я зможу чекати, пробувати і довіряти? Ходити своїми шляхами, якими йдуть мої ноги, а не протореними широкими дорогами, доступними для всіх?Повинна. Пережити холод і брязкіт самотності, привиди минулого, що приходять під час безсонних ночей і холодні вечори, – чи зможу я пережити все це? Знаючи, що це триватиме досить довго, чи не день чи два?Можу. Вчинити, як хочеться мені, а не як «поводяться всі нормальні люди»? Чи вийти у мене прийняти себе без виправдання і сорому, за те, яка я? Бодай тому, що я вже є. Адже життя не дається даремно. І якщо я є, – значить це комусь потрібно, насамперед, мені. Як перестати сумніватися в правоті мого сприйняття очевидного факту, без потуг отримати від життя більше, ніж вона вже дала? Життя не повинно мені доводити цінність мене самого. Все потрібне мені вже дали. Чи можу я взяти?Зможу. Як довго я зможу продовжувати дивуватися кожному дню життя і радіти змінам у собі, не намагаючись «залипнути» в одному з них? Невже я можу стати вдячною за те, що я вже маю і що ще буде?Можу.  Читай ще:Самотність робить нас авантюристамиЧому чоловіки одружуються?Як перемогти осінню депресію?Подорож наодинці… чому ні?