Багато українських зірок приєдналися до флешмобу всещотебеневбиває в соцмережах. Джамала, Євген Кошовий, Ганна Гаріпова, Дмитро Шуров та багато інших розповіли про буллінг та цькування у школі, яким вони самі зазнали у дитинстві.
Тема буллінгу стала однією з ключових у сучасному суспільстві — проблема цькування тепер стосується кожного, хто має дитину. Так гостро тему нас змушують піднімати прямі наслідки буллінгу: жорстокі історії про побиття в школі, трагічні випадки, коли жертва цькування повертається до класу мститися кривдникам, прихопивши з собою батьківську рушницю, підліткові самогубства… Все це робить тему шкільного цькування важливим як ніколи.
Щоб привернути увагу українців до цієї проблеми, Дмитро Шуров aka Pianoboy створив кліп «Все, що Тобі не вбиває»: у відео на нову композицію чудово показано, як життя підлітка можуть перетворити на кошмар його ж однолітки. Ось цей кліп:
Композиція викликала фурор і дала старт флешмобу в українських соцмережах — на Facebook сотні людей поділилися історіями зі свого життя на тему буллінгу.
Не залишилися осторонь і знаменитості — виявилося, у зірок теж є що розповісти про шкільні роки.
Дмитро Шуров (Pianoboy): «Дрищ в окулярах»
Коли мені було 10 років, ми переїхали до іншої квартири. У 4-й клас я пішов у нову школу. Класи були переповнені і мені не лишилося місця за партою. Класний керівник вирішила посадити мене вчитись за підвіконня, де я і сидів усю першу четверть. Це була класика жанру: школа у спальному районі, культ фізичної сили.
Діти ставилися до мене, як до прокаженого, ніхто зі мною не дружив, всі іржали, бо я сидів «боком» і мої речі постійно падали на підлогу. Я був ідеальним персонажем для тролінгу: дріж у очках, танцює бальні танці, грає на піаніно.
Почалася зима, з вікна дуло, я захворів і пропустив дві тижні школи. Коли я повернувся, за підвіконням уже сидів інший новий ученик і мене вирішили добити: посадили за вчительський стіл поруч із вчителькою (!!!). Там я намагався вчитися, але відчував такий тиск, що мої до того чудові оцінки впали нижче за плінтус.
Батьки переклали мене в наступну школу, де був трохи інший контингент. Усі ті, над чим насмішалися в попередній школі, тут несподівано стало перевагами: коли я став «містером Школа», мені допомогли і бальні танці, і гра на піаніно, і спів. Згодом я виграв кілька олімпіад, поїхав як один із кращих учнів у Артек, а вже в останніх класах вчитись за обміном у Францію та Америку. У цій школі я знайшов друзів та однодумців.
Якщо ви думаєте, що цій історії кінець, то помиляєтесь) Вся життя — це постійні емоційні американські гірки. Коли я записав перші пісні для Pianoбоя, були лише 3 людини, які в них повірили, причому всіх їх звали Андрій: Хлівнюк, Кузьменко, Шабанов. Віри цих трьох і моєї власної мені було достатньо, щоб рухатися вперед.
Завжди знайдуться люди, яким ти не подобаєшся. Завжди будуть хейтери. Але це не привід відмовлятись від своєї мрії, своєї суті, та від пошуку своїх людей.
Джамала: «Куди ти рипаєшся, село»
Я багато разів у житті стикалася з цькуванням, тільки тоді ніхто не використовував слово «буллінг». Як мене тільки у школі не обзивали!
Говорили, що в мене «дурне прізвище», що я «задрот», «піша» (бо любила співати в класі). А скільки довелося вислухати з приводу своєї національності та релігії! У музичному училищі це, до речі, тривало, щоправда, вже не такою мірою.
Коли в 17 років я вирішила вступати до консерваторії, всі казали: «куди ти рипаєшся, село, сидиш на місці». Таких історій були десятки різних етапах.
Але знаєте, якого висновку я дійшла? Якщо ти не подобаєшся якимось людям просто тому, що ти інший, значить, ти робиш все правильно, ти на вірному шляху.
Анастасія Дєєва, радник міністра МВС: «Ми не розбираємося в деталях - просто мерзенько радіємо осторонь, що людині боляче«
Переживати в підлітковому віці булінг - це як впасти з дуже високого дерева та отримати відкритий перелом. Загоюється дуже болісно, шрам залишається на все життя, тільки на відміну від каліцтва на шкірі, після буллінгу шрам залишається на серці.
Я проходила період цькування. У 21 столітті в тебе не кидають каміння, на тебе розвішують ярлики боягузливі незнайомі люди прямо з домашнього дивана. Не знаю, в який момент людського розвитку ми почали отримувати задоволення від того, щоічиняємо біль іншим, але факт залишається фактом, ми щодня встромляємо цифрові шпильки під нігті тим, хто відрізняється. Тим, кого не знаємо і дізнаватися не хочемо.
Ми не розуміємось на деталях — просто мерзенько радіємо осторонь, що людині боляче. Наші діти посміхаються, коли ми їх цілуємо в лоб, а потім ідуть до себе в кімнату і плачуть тихо, бо в черговому чаті в соціальних мережах їх принижують і погрожують тим, що одного разу зловлять, бити ногами і ніхто не впізнає. Батьки часто ненавидять себе за те, що не помічали як їхній дитині було боляче, як він страждав доки не дійшло до ручки. І до того доводимо ми самі. Ми, нашою байдужістю та впевненістю, що залишимося безкарними за наше хамство, за нашу спрагу принижувати когось.
Щоразу мені боляче дізнаватися історію нового підлітка, нової дівчини та нових батьків, але я знаю, що немає нічого, з чим нам не під силу впоратися. Якщо ти знаєш, хто ти, якщо хоча б одна людина на цій планеті тебе підтримує - ти вже виграв, ти переміг, ти станеш сильнішим і проживеш своє життя з посмішкою, ти досягнеш усіх цілей, які поставив перед собою! Ніхто не має права ставити хрест на тобі та засуджувати, знущатися за те, що ти інший чи інша.
Я стою на боці тих, хто щодня стикається з буллінгом у школі, на роботі, у сім'ї. Ви круті, ви сильні, і ви вже перемогли, бо є люди, які вас підтримують!
Анна та Ангеліна Завальські («Алібі»): «Одного разу після уроку фізкультури у роздягальні ми виявили свої речі забрудненими, з плювками та слідами від кросівок…»
Кожен із нас протягом життя стикався з цькуванням – коли ти один протистоїш агресивній думці натовпу. Ми з сестрою, здається, раніше згадували про це публічно лише побіжно, оскільки одного разу перевернувши цю сторінку своєї біографії, ми викреслили всі негативні спогади про те, як у старших класах своєї школи ми справді зіткнулися з жорстким та несправедливим протистоянням. Розповісти про це означає підтримати тих, хто бореться «один проти всіх», хто відстоює своє право на власну думку, свій шлях і особистий вибір усупереч засудженню та тиску з боку.
Наші шкільні роки співпали з активним гастрольним життям у складі фольклорного колективу «Струмочок», з яким ми об'їздили пів світу і дали безліч концертів. Звичайно, це було причиною наших частих відсутностей, що заважало нам будувати стосунки з однокласниками: ми ніколи не потрапляли на спільні поїздки, екскурсії, пропускали літні табори, святкування днів народження і навіть на шкільних дискотеках та святах бували дуже рідко – такі собі «білі ворони» . Але ми намагалися встигати вчитися нарівні з усіма, гастролювати та займатися музикою, спортом, малюванням. Але через вищезгадані обставини завжди залишалися трохи осторонь шкільних інтересів, оскільки займалися тим, що нам подобалося, тим, що дуже рано стало справою нашого життя. Натовп не любить тих, хто виділяється, вибивається з контексту, послідовно не бере участь у колективних процесах. …Тому справжній організований бойкот всього класу був неминучим: починаючи з 8-го класу (навіть не пам'ятаю, як і з чого це почалося) однокласники різко виступили проти нас із сестрою і почалося хрестоматійне цькування: образи, знущання, приниження. Навіть ті мало хто, хто не розумів, за що з нами так роблять, невдовзі перейшли на бік більшості — цей вибір завжди зробити простіше, ніж відстоювати свою думку!
artlabel id="212454"]
Був випадок, коли протягом уроку учні передавали з рук в руки записку, в якій головна заводила висловлювалася про те, як убого ми одягнені (а ми справді в школі дуже скромно одягалися, комплексували, що не могли собі дозволити купити дорогі речі), які ми страшні і що жоден хлопець на таких не зверне уваги і що навіть гидко сидіти з такими за партою. Це катування тривало весь урок, супроводжуваний хіхіканнями та багатозначними кивками в наш бік. Потім така записка демонстративно рвалася і нібито випадково залишалася на парті і ми з сестрою, збираючи цей пазл після уроку, знайомилися зі змістом… Пам'ятаю, було багато сліз та безсонних ночей потім. Ще над нами жартували, що ми часто ходили до школи зі скрипковими футлярами, оскільки після основних занять їздили до музики.
Іноді траплялися і бійки, доводилося терпіти навіть підстави: Одного разу хтось підкинув вчительці англійської мови чужий щоденник, де описувалися (автор таких творів давав усю волю своєї бурхливої фантазії) всякі вульгарності та гидоти, які нібито робив власник щоденника. Але на обкладинці такого фейкового документа красувалося наше із сестрою прізвище та ініціали. Обурений учитель, звичайно, поспішав посвятити наших батьків у всі тяжкі гріхи, які ми з сестрою вчинили, щоб дорікнути їм у непристойному моральному образі їхніх дочок. Добре, що наші батьки завжди вірили тільки нам! Та й це йшло настільки врозріз з нашим вихованням, недосвідченістю та способом життя, що звучало навіть смішно та абсолютно абсурдно!
Найсумніше, що всі ці дикі процеси серед учнів ініціювали, заохочували і навіть підігрівали деякі вчителі, (чиї імена з етичних міркувань я не хочу згадувати), яким не подобався сам факт нашого існування, які хотіли отримати від наших батьків додаткові бонуси, адже «якщо вони так багато гастролюють, то хай і купують нашу прихильність. Вони що краще за інших?». Але такий розклад нас не влаштовував — адже ми намагалися сумлінно встигати все нарівні з усіма, без потурань і винятків. Але цього було недостатньо, тому підло «підігріти» ненависть класу було стратегічним антипедагогічним ходом. Це був перший гіркий досвід колективної зради.
Кожен новий день у школі поступово перетворився для нас на пекло. Ми з сестрою трималися один за одного і нам вдавалося бути потужною опозицією всім одразу — ми були вдвох проти всіх!
Якось після уроку фізкультури в роздягальні ми виявили свої речі забрудненими, з плювками та слідами від кросівок… такий підлий спосіб принизити! Потім хтось почав при всіх ображати нас словами, тоді сестра вперше виявила свою здатність «дати здачі» по-дорослому, просто висловивши правду всім і кожному по черзі в обличчя! Я пам'ятаю, як приголомшені дівчинки безмовно стояли, поки ми з Аліною гордо покидали їх, застиглих у цьому шоковому заціпенінні. Як же я пишалася своєю сестрою тоді!
І ніколи не забуду, як одна дівчинка на ім'я Таня в епіцентрі всієї цієї жерсті підійшла до нас на перерві та попросила розписатися у своєму блокноті зі словами: «Завальські ще стануть зірками, тому я краще зараз візьму у них автограф. А всі, хто їх труїть - лузери і одного разу пошкодують про це!».
В історії щасливий кінець: наш батько переконав нас у тому, що не варто витрачати свої сили та енергію, щоб щось комусь доводити (до речі, цим правилом керуємося досі). Ця війна була безглуздою і безперспективною. Тому, 9-ий клас ми закінчили екстерном в іншій школі та склали там випускні іспити, щоб вступити до Естрадно-циркового коледжу! Туди, де одразу опинилися у своєму середовищі, зі своїми однодумцями та друзями на все життя.
Тому ми ніколи не ходили на зустрічі випускників до школи і воліємо про неї більше не згадувати. Але ми дуже вдячні тим небагатьом і кращим вчителям школи та деяким товаришам по навчанню і старшокласникам, які все ж таки підтримували нас у важкі часи, ставилися з розумінням і вірою. Шкода, що їх було дуже мало, щоб зуміти переламати та виправити цю несправедливу ситуацію докорінно.
Натомість ми вивчили головний урок: є моменти, коли треба боротися до кінця, а є моменти, коли краще відійти убік та продовжувати свій шлях, відпустити та перекреслити. Це і є перемога! Мені здається, після цього випробування нам вдалося зберегти світло у своїй душі і не носити образи за собою – просто йти вперед! Передаю естафету тим людям, які є прикладом для наслідування. За успіхом яких стоїть шлях подолання та боротьби!
Наталя Гарипова, ведуча і стенд-ап комік: «Багато гніву навколо було на кожному моєму щаблі зростання»
Коли я була маленька, я дуже погано одягалася. У мене не було колготок і я одягала штани під спідницю, бабуся перешивала для мене свої старі спідниці, а на всі свята у мене була тільки одна ошатна сукня, яка просто з віком щільніше сиділа на мені. Одяг був не модний, а такий, який є. У нас не було грошей, ми їли цілий тиждень каструлю борщу. Так було майже з усією країною, але маленькій дитині хіба поясниш, чому з тебе сміються? Чому не беруть у компанію? Тому я завжди намагалася обходити такі компанії дворами. Я думала, що якщо вони з мене сміються, то у справі, що я жебрачка, біженка, мені немає місця в цьому місті і я просто не гідна нормального стосунку. Я їх боялася. Але рано чи пізно, я не знаю, що сталося в дитячій голові (напевно, діти теж вміють втомлюватися), я побачила компанію, яка стояла і реготала, як у всіх «Ералашах», я підійшла до них максимально близько, подивилася головному в очі (чомусь я вирішила, що він головний), сказала: «Всім привіт» і пішла далі на ногах, що згинаються. Хтось із них відповів мені, хтось розсміявся, хтось щось сказав, але мені вже було все одно – я пам'ятаю це відчуття – я зробила це – переборола свій страх, підійшла максимально до «ворога», а отже тепер ворог позаду. Більше мені не було страшно. Це був головний урок, який я дала сама собі.
Кожен мій почин викликав навколо купу невдоволення. Коли я ставила виставу за Довлатовим — говорили — хто вона така, щоб ставити виставу за Довлатовим, коли я була редактором КВН — говорили — хто вона така, щоб редагувати, коли я зайнялася стендапом — говорили — ще одна дівчинка, яка говоритиме на свої жіночі теми, які нікому не цікаві. Жінка-сценарист взагалі викликала у всіх купу гніву, бо, як сказав на одному семінарі для сценаристів, головний шоуранер пострадянського простору: «Жінка пише із матки». Але я все одно продовжувала робити те, чого мене тягнуло і кидала робити те, що забирало в мене енергію. Мені не страшно було, мені було цікаво робити щось усупереч.
Багато гніву навколо було на кожному моєму ступені росту, людей дратує, що ви йдете далі, вони сприймають твій успіх, як свою поразку.
У мене є порада - люди, які ображають тебе, які тиснуть на тебе, знаходять хворі точки і колють туди - це не твої люди - кидай їх! Нехай вони будуть тобі сходинкою, яку, коли ти переступиш, станеш сильнішим!
Ти ніколи не будеш для всіх добрим, знайди людей, з якими тобі добре і йди тільки з ними далі. Все, що не вбиває робить нас сильнішим!
Євген Кошовий, комік і ведучий: «Було не по собі і частенько діставалося по голові»
У школі були моменти, коли не було до кого звернутися за допомогою, тому що ти для них був не цікавий як друг, як співрозмовник або просто приятель!!!! Дуже переживав я з цього приводу! Було не по собі і частенько діставалося по голові, тому що ти не такий як вони!
У цьому «не такий» було дуже багато, перераховувати все не стану! Насправді просто підліткові амбіції, щоб вижити у промисловому місті!!!! Після 20 років стаєш знаменитим і проом, природно, дізнаються ті, хто вважав себе королем ситуації та Богом зони проживання у твої шкільні підліткові роки!!!! Ті, хто намагався загнати тебе в кут словом і ділом, бо ти просто поставив на творчість і поклав на дрібне хуліганство)))))) час іде, люди міняються! Хтось залишається людиною, а хтось... Далі думайте самі.
Буде підтримка і розуміння - житиме легше і веселіше!!!! Ось я про що.
Можна засуджувати чи сміятися, висловлювати підтримку чи ігнорувати. Але не можна забувати: всі ми родом із дитинства — ми, а також наші травми та погляди на життя. Більшість із нас бачили цькування та буллінг у школах: або були жертвами, або учасниками, або спостерігачами.
Наші діти заслуговують на підтримку та допомогу від тих, хто пройшов через це. Давай не будемо байдужими!
Думка редакції може не збігатися з думкою автора статті.
