Краєм вуха всі ми десь чули, що японські батьки до своїх дітей від народження і до п'яти років ставляться як до наслідних принців. А результат, начебто, очевидний — де найвищий рівень життя? Де найрозумніші, ділові та щасливі? І закрадається на думку думка, може, саме в цьому — у дитячій вседозволеності — і криється секрет дорослої успішності? Чи так це?
Fotolia.com
Та взагалі, бог із ними, із японцями. Ось перед тобою твоя кровиночка, кохана, залежна від тебе абсолютно, і водночас весь твій світ. Ну як же не виконати всі бажання свого курчати? А якщо він розпуститься, то нічого, він же так мило пустує
Але до чого призводить така вседозволеність? І чи не завдаємо ми свою безоглядною любов'ю дітям шкоду, а не благо?
Хіба ти не мрієш про те, щоб твоя дитина росла успішною, затребуваною, щасливою, реалізувала все те, що не вдалося здійснити тобі? Але що ми спостерігаємо сьогодні: система виховання дає крен, батьки жертвують власним життям заради чада, не розуміючи, що цими жертвами лише завдають йому шкоди.
Все заради улюбленого чада
У реальному житті дуже швидко виявляється, що безумовна любов, позбавлена будь-якої критичності, часто призводить до відсутності в дитини власних цілей, мрій, бажань. Уміння прагнути результату, робити заради нього якихось зусиль у «закоханої» дитини не формується. Окрім «хочу» в голові нічого іншого немає.
Чи не наш підхід! Японська система виховання передбачає балування дітей віком до 6 років. Після цього починається життя з жорсткими правилами дресирування майбутніх співробітників корпорації, які мають орати там до пенсії. Поміняти місце роботи не можна. Це якось не по-нашому, чи не так? Не такого майбутнього ми хотіли б своїм дітям…
Чому потрібно зупинити себе і не бігти стрімголов купувати дитині все, що вона просить, на першу її вимогу? Та тому, що сіюсекундне виконання бажань буквально ставить хрест на розвитку. Якщо щасливе дитинство твого чада складалося лише з реалізації його «хотілок», то ризик виростити інфантилу, нездатного влаштувати своє доросле життя, дуже великий.
Саме сім'я стає для дитини тренажером її дорослого життя, саме на ближніх родичах вона відпрацьовує способи маніпулювання людьми. І саме від тат, мам, бабусь та дідусів залежить, наскільки вмілим маніпулятором виросте їх спадкоємець. Тому немає жодного сенсу жертвувати своїми інтересами спочатку, щоб потім дитина просто чекала цих жертв як щось само собою зрозуміле. Мета батьків – створити такі умови, за яких чадо самостійно навчилося б досягати результатів, нехай це стане дуже довгим процесом.
Fotolia.com
Різні крайнощі
I тип сім'ї – суцільне пустощі
Батьки ніколи не досягають відмінних педагогічних результатів, оскільки вони самі починають виконувати роль прислуги, порушуючи соціальну ієрархію в сім'ї: дорослий заробляє гроші, дитина знаходиться на повному забезпеченні. Не дивно, що у дитини в такій сім'ї буде неадекватна самооцінка, і в доросле життя вона вступить інфантильною та егоцентричною людиною, яку ніхто не сприйматиме всерйоз.
Він ніколи не досягне успіху, не зробить кар'єру, не створить нормальну щасливу сім'ю, якщо буде нескінченно скаржитися і звинувачувати всіх навколо, а насамперед батьків.
Коли дитина бачить, що батьки самі ставлять себе на одну позицію нижче, хоча вона наймолодша в сім'ї, вона починає думати, що сильніша за них. Усередині нього зростає тривожність і фрустрація, що він беззахисний перед світом, якщо тато і мама такі слабкі.
ІІ тип сім'ї – справи до тебе нема!
Коли ігнорують бажання та прохання дитини, вона росте з розумінням своєї непотрібності. Але бути потрібним – одна з базових потреб дитячої психіки, і дитина починає шукати тих, кому вона буде цікава. У гіршому випадку його несе до сумнівних пригод, щоб хоч у такий спосіб привернути увагу батьків. У кращому разі у його душі місце батьків займають педагоги у цікавому гуртку чи спортивній секції. Він прагне досягнення хороших результатів, щоб мама чи тато його, нарешті, прийняли і полюбили.
ІІІ тип – все під контролем!
Безмірні вимоги та підпорядкування та жодної уваги на реальні потреби та бажання дитини – так батьки реалізують свою мрію виховати зручний для них ідеал. Якщо постійно вказувати дитині з його недоліки, вимагати як послуху, а й підпорядкування, то великий ризик отримати у результаті безсиле істота. Дитина починає ще більше помилятися, звинувачувати себе за промахи та невдачі, вона почувається нелюбимою. Завищені очікування батьків лише погіршать його страх розчарувати, підвести, не відповідати. І надалі дитина ніколи не зможе миттєво реагувати і знаходити вихід із складнощів, бо звик до підпорядкування. Він стає або забитим слабохарактерним «ботаном», або бунтарем, що чинить опір.
І якщо у дитини сильний характер, можливі проблеми із законом, оскільки вона почне виходити навіть за заборонені кордони, щоб довести право на свободу та власну думку.
Виростаючи, він продовжує жити у вічних конфліктах та опорі світу. Йому нелегко вибудовувати стосунки з партнером та власними дітьми, адже він передає цю жорстку «програму придушення» далі.
Fotolia.com
Свобода вибору – не вседозволеність. А що?
Батькам необхідно дати дитині чітке розуміння ієрархії у сім'ї. Саме батьки заробляють гроші і утримують його, тому вони мають право вимагати і допомоги у побуті, і самообслуговування. Поважаючи інтереси батьків, дитина має навчитися вести переговори на взаємовигідних для всіх умов. І такого роду переговори стануть міцною основою його майбутніх відносин із начальником, колегами, підлеглими.
Імпульсивні покупки для дитини - як правило, невдале батьківське рішення. Набагато правильніше дати дитині можливість самому подумати, як можна накопичити з кишенькових грошей на те, що їй хочеться. Або виконати якусь посильну для його віку оплачувану роботу, а може домовитися з родичами отримати як подарунок на день народження гроші. Якщо дитина хоче щось дороге, можна запропонувати йому сплатити покупку навпіл. Цілком справедливо.
Ідеально – поєднувати виконання бажань із адекватною вимогливістю. Для батьків важливо не впадати в крайнощі, не зациклюватися, намагатися дивитися на речі ширше і поважати думку дитини. Адже йдеться саме про свободу вибору, а не про вседозволеність. Дитина може вибрати навіть помилковий варіант, але це буде його і лише його цінний досвід.
Думка редакції може не збігатися з думкою автора статті.
