Все найкраще на потім: синдром відкладеного життя

У мами у серванті жив кришталь. Салатниці, фруктівниці, оселедниці. Все громіздке, непрактичне. І ще фарфор. Гарний, з переливчастим малюнком квітів та метеликів. Набір з 12 тарілок, чайних пар та страв під гаряче. Мама купувала його ще за радянських часів, і ходила кудись уночі з номером 28 на руці. Вона називала це: “Урвала”. Коли у нас бували гості, я стелила на стіл кипіно-білу скатертину. Скатертина просила ошатного фарфору. – Мам, можна? — Не треба це для гостей. — То ж у нас гості! – Та які це гості! Сусіди та баб Поліна… Я зрозуміла: щоб порцеляна вийшла з серванту, треба, щоб англійська королева покинула Лондон і зазирнула в спальний район, у гості до мами.Раніше так було прийнято: купити та чекати, коли почнеться справжнє життя. А та, яка вже сьогодні — не рахується. Що це за життя таке? Суцільне подолання. Мало грошей, мало радощів, багато проблем. Справжнє життя почнеться згодом. Прямо раз – і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп із кришталевої супниці та пити чай із порцелянових чашок. Але не сьогодні. Коли мати захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалась на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючись за руку супроводжуючого. — Відвези мене на ринок, — одного разу попросила мама. – А що тобі треба? Останні роки одяг мамі купувала я і завжди вгадувала. Хоча й не дуже любила шопінг для неї: ми мали різні смаки. І те, що мені не подобалося, напевно подобалося мамі. Тому це був такий антишопінг — треба було вибрати те, що ніколи не купила собі — і саме ці обновки захоплювали маму. — Мені білизна потрібна нова, я схудла. У результаті ми поїхали до крамниці. Він був у ТЦ, на вході, на першому поверсі. Від машини, припаркованої на вході, до магазину ми йшли хвилин сорок. Мама важко переставляла хворі ноги. Прийшли. Вибрали. Приміряли. — Тут дуже дорого і не можна торгуватись, — сказала мама. — Ходімо ще кудись. — Купи тут, я ж плачу, — говорю я. — Це єдиний магазин твоєї крокової доступності. Мама зрозуміла, що я права, не стала сперечатися. Мама вибрала білизну. – Скільки коштує? — Не має значення, — кажу я. – Важливо. Я повинна знати. Мама – фанат контролю. Їй важливо, що це вона ухвалила рішення про покупку. — П’ять тисяч, — каже продавець. – П’ять тисяч за труси??? — Це комплект із нової колекції. – Та яка різниця під одягом! – мама обурена. Я щосили підморгую продавцю, показую пантоміму. Мовляв, збреши. – Ой, – каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене. – Я зайвий нуль додала. П’ятсот карбованців коштує комплект. – Отож! Йому, звичайно, триста рублів червона ціна, але ми просто втомилися… Може, скинете пару сотень? — Мам, це магазин, — втручаюсь я. – Тут фіксовані ціни. Це не ринок. Я плачу з карти, щоб мати не бачила купюр. Тут же зминаю чек, щоб зайвий нуль не влучив їй на очі. Забираємо покупки. Ідемо до машини. – Гарний комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоби інтерес не показувати. А раптом скинули б нам пару сотень. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше ти на гачку. — Добре, — говорю я. — І завжди торгуйся. А раптом скинуть? – Добре. Я все життя отримую поради, які не застосовні у моєму світі. Я називаю їхні пейджери. Начебто вони є, але у вік мобільних вже не треба. Якось мамі подзвонили у двері. Вона довго йшла до дверей. Але за дверима стояв терплячий та усміхнений молодий хлопець. Він продавав набір ножів. Мама його впустила, не замислюючись. Неходяча пенсіонерка впустила до квартири широкоплечого молодого чоловіка з ножами. Без коментарів. Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ніж може розрізати носову хустку, підкинуту нагору, на льоту. — А я без мужика живу, в будинку ніколи немає нагострених ножів, — поскаржилася мама. Виявила інтерес. Хоча сама вчила не виявляти. Це було мале шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але лише у телевізорі. А тут – наяву. Хлопець не продавав ножів. Він продавав шоу. І продав. Хлопець оголосив ціну. Зазвичай цей набір коштує п’ять тисяч, але сьогодні лише 2,5. І ще подарунок кулінарна книга. “Ну треба ж! Ще й кулінарна книга! – Подумала мама, яка жодного разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що і за чим треба додавати в суп. Мама зрозуміла: ножі треба брати. І взяла. Пенсія у мами – 3 тисячі. Якби вона жила сама, то вистачало б на комуналку та хліб із молоком. Без ліків, без одягу, без спідньої білизни. І без ножів. Але так як комуналку, ліки, продукти та одяг оплачувала я, то мамина пенсія дозволяла їй почуватися незалежною. Наступного дня я приїхала у гості. Мама почала хвалитися ножами. Розповіла про хустку, яку прямо на льоту можна розрізати. Навіщо різати хустки нальоту та взагалі навіщо різати хустки? Я не розуміла цього маркетингового прийому. Я знала, що їй впарили якийсь китайський ширвжиток у ошатній валізці. Але мовчала. Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують. — То що ти сховала ножі, не поклала на кухню? – З глузду з’їхала? Це на подарунок комусь. Мало – до лікарні загримлю, лікареві якому. Або в Соцзабезі, може, кому треба буде за путівку віддячити…Знову на потім. Знову все найкраще – не собі. Комусь. Комусь гіднішому, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає. Мені теж генетично передалася ця безглузда навичка: не жити, а чекати. Моїй доньці нещодавно подарували дорогу ляльку. На коробці написано “Принцеса”. Лялька і справді в шикарній сукні, з короною та чарівною паличкою. Доньці – півтора роки. Решту своїх ляльок вона возить за волосся по підлозі, носить за ноги, а улюбленого пупса якось мало не розігріла в мікрохвильовій печі. Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, донька підросте, і настане справжнє життя, я віддам їй Принцесу. Не сьогодні. Але повернемося до мами та ножів. Коли мама заснула, я відкрила валізку і взяла перший нож. Він був гарний, з блакитною ошатною ручкою. Я дістала з холодильника шматок твердого сиру та спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився у сирі, ручка – у мене в руці. Така блакитна, ошатна. – Це навіть не пластмаса, – подумала я. Вимила ніж, полагодила його, поклала назад у чемодан, закрила і прибрала. Мамі нічого, звісно, ​​не сказала. Потім перегорнула кулінарну книгу. У ній були переплутані сторінки. Початок рецепту від солодкого пирога – кінець від печінкового паштету. Безсовісні люди, які дурять пенсіонерів, як ви живете з такою совістю? У грудні, перед Новим роком мамі різко стало краще, вона повеселішала, почала сміятися. Я надихнулася її сміхом. На свято я подарувала їй гарну білу блузку з невеликим делікатним вирізом, з різьбленим комірцем і акуратними ґудзиками. Мені подобалася ця блузка. – Дякую, – сказала мама і прибрала її до шафи. — Одягнеш її на Новий рік? – Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду кудись… Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, що кричать. А може, навпаки, дуже сподобалася. Вона розповідала, як у молодості їй хотілося вбиратися. Але ні одягу, ні грошей на нього не було. Була одна біла блузка та багато шарфиків. Вона змінювала шарфики, пов’язуючи їх щоразу по-різному, і завдяки цьому уславилася модницею на заводі.До тієї новорічної блузи я теж подарувала шарфи. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона забрала молодість на потім. У принципі, її покоління так вчинило. Відклало молодість на старість. На потім. Знову потім. Все найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що найкраще вже в минулому, все одно потім. Синдром відкладеного життя. Мати померла раптово. На початку січня. Цього дня ми збиралися до неї всією родиною. І не встигли. Я була приголомшена. Розгублена. Ніяк не могла взяти себе до рук. То плакала навзрид. То була спокійна, як танк. Я як би не встигала усвідомлювати, що відбувається довкола. Я поїхала до моргу. За свідченням про смерть. За нього працювало ритуальне агентство. Я байдуже тицяла пальцем у якісь картинки з трунами, атласними подушечками, вінками та іншим. Агент щось складав на калькуляторі. – Який розмір у покійної? – Запитав мене агент. – П’ятдесятий. Точніше зверху п’ятдесят, через великі груди, а знизу… навіщось докладно почала відповідати я. – Це не важливо. Ось такий набір одягу у нас є для нього, в останній шлях. Можна навіть взяти, щоб вільно їй було. Тут сукня, капці, білизна… Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала. – Не подобається? – Агент неправильно трактував мої сльози: адже я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика. — Але в принципі, вона ж зверху буде накрита таким атласним покривалом з вишитою молитвою… — Хай буде, я беру. Я оплатила покупки, які стануть у нагоді мамі в день похорону, і поїхала в її спорожнілий будинок. Треба було знайти її записник і обдзвонити друзів, запросити на похорон і поминки. Я увійшла до квартири і боргу мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла казати. Прямо кому у горлі. Я полізла в сумку за телефоном, написати йому повідомлення, і раптом абсолютно без причин відчинилися двері шафи. Містика. Я підійшла до нього. Там зберігалася мамина постільна білизна, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет із написом «На смерть». Я відчинила його, зазирнула всередину. Там лежав мій подарунок. Біла кофтинка на новий рік. Білі капці, схожі на чешки. І комплект білизни. Той самий, за п’ять тисяч. Я побачила, що на бюстгальтері збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. На найкращий день її справжнього життя. І ось він, мабуть, настав. Її найкращий день. І почалося інше життя. Зараз я допишу цей пост, вмийся від сліз і роздрукую доньці Принцесу. Нехай вона тягає її за волосся, забруднить сукню, втратить корону. Натомість вона встигне. Пожити справжнім життям сьогодні. Справжнє життя – те, в якому багато радості. Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самим. Жодних синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде. Тому що кожен день їхнього справжнього життя буде найкращим. Давайте разом цьому навчатись — жити сьогодні. Ольга Савельєва