У травні 2019 року на екрани вийшов 5 серійний проект НВО «Чорнобиль». За даними International Movie Data Base, міні-серіал «Чорнобиль» обійшов «Гру престолів» і очолив рейтинг серіалів усіх часів. Чому історія про техногенну катастрофу, що трапилася в СРСР понад 30 років тому, стала такою популярною?
Серіал «Чорнобиль» — безперечно, якісний продукт, у якому все продумано.
- сценарій написаний на основі дослідження численних архівних документів та спогадів очевидців та з фотографічної точність відтворює події самого вибуху, а також перших днів ліквідації наслідків,
- команда дуже дбайливо поставилася до відтворення радянського побуту кінця 80-х,
- прототипами всіх героїв фільму, крім одного, є реальні люди, їхні історії та образи теж показані з великою повагою. Навіть історії тих, хто був винний у катастрофі.
Але якісних серіалів із хорошими акторами зараз багато. Проте саме «Чорнобиль» побив усі рейтинги переглядів. На мою думку, тому є кілька причин.
«Чорнобиль»: про силу та важливість
По-перше, серіал потрапив у дух часу. Чим вищий рівень цивілізації, тим більше людство замислюється над катастрофою. Історія знає чимало прикладів краху високорівневих угруповань. Звичайно, кінець хочеться відкласти, тому люди намагаються взяти під контроль усі фактори ризику. Вибух на Чорнобильській АЕС і був якраз одним із таких факторів, від якого могла б загинути половина одного із семи континентів. І цей фактор був максимально мінімізований.
По-друге, у світі все вище запит не просто нових героїв, але в простих героїв. Світ утомився стежити за життям політиків, олігархів чи зірок кіно. Яка недоступна більшості людей планети. Світ також втомився від того, що телебачення пропонує той самий набір осіб. Мабуть, як альтернативу відсталості традиційних медіа соціальні мережі вивели новий тренд, в якому героєм може стати будь-хто — досить цікаву сторінку. Непомітними інфлюенсерами стали зірки Інстаграма. І хоча їхнє життя багато в чому копіює життя тих же зірок кіно з усіма елементами розкоші та люксу, але все ж таки вселяє більше надії дівчинці з сусіднього двору: зіркою кіно вона може і не стати, а ось інста-дівою - цілком, спробує.
Якщо поєднати обидва фактори — тривогу про кінець цивілізації та бажання бачити навколо людей зі зрозумілим тобі життям — то маємо потребу дізнатися, як проста людина може впоратися з катастрофою. Серіал «Чорнобиль» цю потребу з лишком задовольняє.
Тому що показує історії життя простих людей, які перевернулися відразу вночі 26 квітня 1986 року. І частина цих людей не просто вижила, а зробила вчинки на піку людських здібностей, які дозволили вижити іншим.
Думаю, у глядачів пост-совка був ще третій чинник інтересу до серіалу «Чорнобиль». Жителі України, Білорусі та Росії були очевидцями та жертвами тих страшних подій. І всі ці 30 з лишком років були в невіданні не просто про масштаби катастрофи, а й вплив її на здоров'я кожного з нас.
Поки дивилася серіал, я намагалася згадати
У квітні 1986 року мені було 12 років. І якраз напередодні вибуху ми з батьками поїхали в одне із сіл у районі Прип'яті та зняли дачу на літо. Мама все раділа, яка там гарна природа і як близький будиночок біля річки. Потім? десь наприкінці квітня, батьки раптом забрали мене зі школи, разом ми поїхали до бабусі та дідуся, там дорослі довго шепотілися та оголосили, що ми їдемо на Кавказ і будемо там усе літо. Звичайно, я чула слова "Чорнобиль", "вибух", "радіація", але для 12-річної дівчинки вони нічого не означали. І все, що відбувається, я сприйняла як нову пригоду. Здивувалася, що про чудовий будиночок у Прип'яті ніхто не згадував. Страшно мені стало лише один раз — коли виїжджали з Києва в сутінкову передсвітанку, і дорога на виїзд з міста була забита машинами. Їхало все, що може їхати. І це все було завантажено за принципом «картина, кошик, картонка і маленький песик».
І в цьому натовпі машин я раптом побачила сусіда дядька Вова, який працював шофером на хлібзаводі. І прямо в кабіні хлібного фургона він вивозив подалі від міста свою дружину та дітей.
З Києва бігли всі, хто міг, але ніхто до ладу не знав, де ж безпечно. Ми з батьками поїхали рано, а бабуся та дідусь залишилися в Києві ще на місяць через роботу і пішли на ту сумно відому першотравневу демонстрацію. Яку не можна було скасовувати, щоб Захід не подумав, як же справи з радіаційним фоном.
Наказ про евакуацію дітей зі шкіл та садів Києва було віддано лише у середині травня. Бабуся померла від раку 1988 року. Їй ледве виповнилося 60. Рак було виявлено за півроку до смерті, і вже у неоперабельній стадії. А 1991 року з дифузно-токсичним зобом 4-го ступеня в ендокринологічний диспансер потрапила я. І здивувалася, наскільки багато в ньому людей, — палати були переповнені. І практичний кожен пацієнт потребував термінової операції.
Зрозуміло, офіційної статистики щодо збільшення ракових та інших захворювань, спричинених великими дозами радіації, немає. А якщо й є, то нам її ніхто не розкриє. Інакше це загрожує величезними позовами про компенсацію до держав-наступників СРСР.
Уляна Хомюк
Але повернемось до фільму. Як я вже згадувала, всі його герої, крім одного, є реальними. Частина цих прототипів живі досі. Вигаданий персонаж — лише Уляна Хом'юк. Злісники пишуть, що творці ввели її в сюжет за ґендерною квотою. Але для мене це ще один із актів поваги творців фільму до історії Чорнобильської катастрофи.
У СРСР справді не було жінок у партійній чи військовій владі. В уряді сиділа одна Валентина Терешкова і та торгувала обличчям. Але у світі науки та медицини все було інакше. Там жінки не мали скляної стелі, і вони могли будувати будь-яку кар'єру. Тому образ Уляни Хом'юк — це така данина і всім жінкам, і всім вченим, які брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Тому що згадати кожного героя просто неможливо.
І ще про героїв
Дивлячись фільм, я щиро дивувалася, чому ми знаємо на прізвища та в обличчя всіх наших політиків, ми знаємо співаків, телеведучих, журналістів, учасників реаліті-шоу, якихось фриків з інтернету. У підручниках історії згадується навіть афінський тиран Пісістрат, який жив ще до нашої ери. Хоча це ім'я не викликає у школярів нічого, крім сміху та вульгарних жартів.
Але до сьогодні ми не знали жодного прізвища водолазів, які пішли під палаючий реактор і злили воду, ми не знали прізвищ солдат, які лопатами з даху скидали радіоактивні уламки, ми не знали прізвищ шахтарів, які тими самими лопатами рили тунель.
Ми не знали прізвища вчених, які вигадували, як закрити реактор, бо до них у світі нічого подібного не було. Ми не знали прізвища управлінців, які тихо, швидко, без паніки та жертв евакуювали ціле 25 тис. місто, ми не знали прізвищ лікарів та медсестер, які рятували ліквідаторів і опромінювалися самі.
І дякую НВО, що дали нам хоча б частину цих героїв. А ще нагадали про те, як тендітне життя і про те, що в ньому є головне, а що — не дуже.
фото — кадри з фільму
Думка редакції може не збігатися з думкою автора статті.
