Встати з-за столу і піти в темряву з шумної компанії друзів, якщо мій близький друг прикро жартує про мене? Вийти з кімнати, ресторану, кафе, бо мені там не комфортно, а для мене найголовніше зараз це моя душевна рівновага.
Чи зможу я вчинити абсурдно, наплювавши на ввічливість, правила пристойності та заведені порядки? Зробити так, як вважаю за потрібне, не думаючи про те, що можна і потерпіти, не вперше, зате все знайоме і стабільне в цих відносинах? Адже наслідком мого вчинку, найімовірніше, стане невідомість?
Можу.
Чи можна дозволити собі поводитися не послідовно і не логічно, якщо у понеділок ми запланували поїздку, а на вихідних стало зрозуміло, що вже немає бажання та сенсу робити разом хоч щось. Чи нормально, якщо я раптом почну відчувати байдужість, якщо раніше була сповнена ніжності та захоплення? Чи моя ілюзія міцності цих стосунків настільки непорушна, що змушує зрадити саму себе?
Невже я можу дозволити собі провалитися в смуток, не намагаючись уже через кілька хвилин стерти неприємне відчуття штучної веселістю? Чи дозволю собі подивитися в очі цьому новому почуттю, і замислитись, навіщо воно? І посміхатись гірка відповідь, яка не дозволить залишити все, як є і поставить перед вибором?
Так можу.
Чи можна я не дзвонити тим, кому не хочеться, але як треба?
Обов'язкові розмови ні про що, які нічого не несуть, крім роздратування, кому вони потрібні?
Дякую не потрібно.
Чи можу я говорити про свої почуття, якщо більше не вважаю за потрібне їх приховувати, а на тому кінці розмови начебто ніхто не обіцяв почути?
Хоча спробувати, можу.
Чи можу я відкриватися, і одержавши у відповідь подив і не розуміння, - змирятися з цим фактом?
Та да.
Як я зможу чекати, пробувати і довіряти?
Ходити своїми шляхами, якими йдуть мої ноги, а не протореними широкими дорогами, доступними для всіх?
Повинна.
Пережити холод і дзвін самотності, примари минулого, що приходять під час безсонних ночей та холодні вечори, чи можу я пережити все це? Знаючи, що це триватиме досить довго, чи не день чи два?
Можу.
Вчинити, як хочеться мені, а не як «поводяться всі нормальні люди»?
Чи вийти у мене прийняти себе без виправдання і сорому, за те, яка я? Бодай тому, що я вже є. Адже життя не дається даремно. І якщо я є, значить це комусь потрібно, насамперед, мені. Як перестати сумніватися в правоті мого сприйняття очевидного факту, без потуг отримати від життя більше, ніж вона вже дала? Життя не повинно мені доводити цінність мене самого. Все потрібне мені вже дали. Чи можу я взяти?
Зможу.
Як довго я зможу продовжувати дивуватися кожному дню життя і радіти змінам у собі, не намагаючись «залипнути» в одному з них?
Невже я можу стати вдячною за те, що я вже маю і що ще буде?
Можу.
Читай ще:
Самотність робить нас авантюристами
Думка редакції може не збігатися з думкою автора статті.
