Якщо вас критикують, значить, ви чогось варте. У Мережі багато статей з такою назвою. Мабуть, наболіло. Коли на тебе ллють лайно, багато лайна, важко відчувати, що ти не какашка. Ось і з’являються такі тексти, що підтримують. «У лайні бувають діаманти, ти обов’язково вір, що ти один із них». Але чому взагалі воно ллється, чому на кожне запитання “Що ви думаєте про?” або «Як тобі це?» люди відповідають: «Загалом непогано, але» – і далі за цим «але» мчить потік стічних вод, клоаку, яку не розчистити? Пам’ятаю, колись моя перша стаття вийшла в журналі, та не якомусь, а паперовому, який був хай і не дуже відомим, але мав свій тираж та свою аудиторію. А я була жодного разу не журналістом та не філологом, і взагалі не вірила, що можу писати. І не розуміла, як так вийшло: написала текст – і журнал його прийняв… Першою, кому я зателефонувала та розповіла новину, була, звичайно, мама. Мене переповнювали емоції – на мить я забула, що мені 30 років, а не 5, і так хотілося, щоб мама пораділа та похизувалась, як у 5. Мама передзвонила мені через деякий час і вимовила цю коронну фразу, яка вбила не один почин: «Це непогано. Але…» Далі був детальний розбір кожної пропозиції, кожної фрази, кожного слова, які, на мамину думку, були написані невірно, некоректно, некрасиво. Ще б пак, читала вона ретельно, з олівцем. Жодні мої боязкі «Мамо, це вичитували і правили літературний редактор і коректор» значення не мали. До кінця її викривальної мови я зрозуміла, що від моєї статті нічого не залишилося. Зрештою, як і від радості. Але тут мама вирішила мене взагалі добити: «Ось бачиш, Олено, ти не читала Паустовського – і це дуже відчувається, інакше розуміла б, що значить красиво писати». Не знаю, яким дивом, але писати я не кинула. Напевно, тому що на той час у мене виробився імунітет. Я давно навчилася жити з думкою, що починаючи десь з 10 років нічого не роблю досить добре. Нічого з того, що вважає добрим моя мама.І так, мама ще любила повторювати: «Я тебе не критикую – я тебе навчаю, щоб ти була кращою». Не треба мені краще, мамо. Скажи, що хоч у чомусь я гарна! “За одного битого, двох небитих дають”, “не перехвали, а то зіпсуєш”, “добра справа сама себе хвалить”, “чим похвалишся, тим і подавишся”. Ось постулати, на яких збудовано все виховання та педагогіка. І продовжують існувати. Навіть у школах за нинішньої дванадцятибальної системи, де, здавалося б, дали вчителям розмахнутися, весь діапазон дитячої успішності позначити, оцінки 11 та 12 залишаються недосяжними. На них встановлюють майже мораторій. Чи не перехвали, не видай авансом, а раптом не виправдає. Вдома не видають. У школі не видають. У стосунках також не видають. Де видадуть на Фейсбуці? Ми перетворилися на якусь утримуючу націю. Ні поцілунку без любові, ні без ідеалу, ні сексу без стосунків, ні нагороди без страждання, ні почесті без смерті. А як люди реагують, якщо раптом похвалять, чи скажуть комплімент? Соромляться, заперечують, починають лепетати: «Так, що ви, це випадково так вийшло», «Це я просто голову помила», «Я добре виглядаю? Ну що, ви я взагалі ніч не спала», «Нема за що, я нічого не зробила». Зате небіжчики отримують у нас несподіваний бонус та імунітет, тому що тільки про них у суспільстві дозволяється говорити «добре, або мовчати». Вдумайтеся: людині треба померти, щоб отримати хороше слово або заслонитися від потоку лайна. І які бравурні промови звучать на похороні, таких і на весіллях не почуєш!Ми боїмося добрих слів, ми до них не звикли, ми від них ховаємося, увертаємось, уникаємо. Зате погані, будь-яке лайно називається у нас чарівним словом «критика». Ми вважаємо її корисною і приймаємо в різних дозах, щоб звикнути як до отрути. І іншим виписуємо. Критика, за словником, – це мистецтво розбирати, аналізувати. І нічого спільного з лайном вона не має. Це праця, що висвітлює обидві сторони явища чи продукту – сильні та слабкі. І якщо не говорити людині, в чому вона сильна і добра, ніж дорога, цінна, талановита, красива, розумна, як можна сформувати адекватну самооцінку?! Ми чомусь боїмося неадекватною, у сенсі неадекватно високою – «перехвалю і він зазнається». А як зазнається, так розслабиться та зіпсується. Тому ми тримаємо іншого у напрузі, щоб він не розслаблявся і весь час підстрибував вище, далі, більше, сильніше. Але щоб когось перехвалити, дати надмірно, спочатку потрібно в принципі дати, хоч скільки хорошого. Скажіть мені, коли і кого зробило нещасним добре слово, підтримка, радість від того, що вірять у тебе і цінують? Кого зіпсували 12 балів, видані нехай і трішки з авансом, але в цьому авансі і полягала віра? Кому нашкодив добрий секс, навіть якщо й не вийшло стосунків? Кого вбило слово «молодець»? Або “я люблю тебе”? Тому давайте не утримуватимемо хороші слова для панахід. Небіжчикам все одно, як ми про них говоримо. Бо вони вже померли. А ось живому важливо знати, що він чогось вартий, поки він живий. І знати не від неприємного – «Якщо критикують, значить стоїш». А знати від прямого потоку добрих слів, очищених від лайна.
Побоювання доброго слова: чому ми всі і всіх критикуємо?
Опубліковано: 30 Серпня, 2018
Поділись цікавим