Дивний попутник: містична історія з життя

Героїня цієї історії ніколи не вірила в містику та потойбічний світ. Але якось із нею сталася справжня містична історія. І вона запам’ятала її на все життя…

Я здригнулася і мало не полетіла в кювет. А потім розлютилася на себе за дурний страх і на хлопця за проникливість. – І зовсім я вас не боюся, – буркнула я сердито і відчула, що справді страх пропав. – Може, ми з вами познайомимося? Адже нам ще довго їхати разом… – Мене звуть Андрій, – відповів він. – А мене… Але хлопець не дав мені домовити: – А тебе – Яна! – Хіба ми знайомі? – Здивувалася я. Ні, просто я здогадався, — усміхнувся супутник. – Ти – світла… – Так, я Яна, а ось далі ти не вгадав. Волосся у мене фарбоване, а насправді я брюнетка, – засміялася я. – Волосся тут ні до чого, – заперечив він. – Ти всередині світла! Я розгубилася. Ніхто ніколи не робив мені таких компліментів. Тим часом уже почало сутеніти, ми під’їжджали до Каховського водосховища. Я зменшила швидкість. – Краса! – задумливо простягнув Андрій, показавши рукою на вигляд. – І вода, мабуть, зовсім тепла… Хочеш скупатися? – Ні! – Швидко відповіла я. – А ось і неправда! Хочеш, я знаю! – Заперечив він і засміявся. Я знову вразилася його проникливості, адже правда хотіла скупатися! В останні дні море сильно штормило і я, погано плаваючи, взагалі не ризикувала заходити у воду. Тому й вирішила, що дорогою додому неодмінно викупаюся у водосховищі, навіть купальник під сукню завбачливо одягла. Але ж Андрій не міг цього знати! Я вважала, що телепатії немає. Як він здогадався? Напевно, просто хлопець дуже добре відчуває мене, я вирішила. Хоча навіть подруги, сестри та мама на таке не здатні…Жодної романтики В принципі, за вдачею я людина обережна і вплутуватися у всякі авантюри для мене невластивою. Ні до тієї поїздки я ніколи не зупинялася в безлюдному місці, щоб викупатися на очах у незнайомого хлопця, ні тим більше, після нічого подібного не робила! Але цього разу я без краплі будь-яких сумнівів звернула до водосховища, заглушила мотор, скинула сукню і радісно побігла у воду. У дорозі поринути – райська насолода! Коли я вийшла на берег, Андрій чекав на мене з рушником у руках «Зараз обійме!» – промайнула шалена думка. Однак він не зробив цього – просто накинув мені на плечі рушник, але так ніжно і дбайливо, що в мене солодко защеміло серце… , на жаль, він був напрочуд небалакучий… Усю дорогу до Запоріжжя ми їхали мовчки. Але мене це вже не лякало. Я переконала себе, що все нормально, а чоловік і має бути таким – сильним, дбайливим та небагатослівним. Не знаю, про що думав Андрій, а в мене в голові крутилася тільки одна думка: «Попросить мою адресу та номер телефону чи ні?» Коли ми в’їхали до міста, Андрій спокійно промовив: – Зупини тут, будь ласка! Я загальмувала, завмерши в очікуванні розв’язки: ну ось, зараз чи ніколи! А він, перед тим як вийти з машини, лише сумно сказав: – Ти дуже хороша! Я хотів би, щоб ти увійшла до моєї родини… Ні номер телефону, ні адреса Андрій так і не попросив. Сама нав’язуватися я не ризикнула, хоч і дуже не хотілося з ним розлучатися назавжди. Наше знайомство закінчилося, щойно встигши початися.Таємниця незнайомця Минув час, і поступово я забула про цей дивний попутник. А потім зустріла чудового хлопця і він запропонував мені вийти за нього заміж. Місяць тому ми зіграли весілля. Павло дуже добрий, і я його шалено люблю. Живемо ми окремо, а вчора Паша привіз від батьків деякі свої речі, у тому числі й два альбоми зі своїми старими фотографіями. Природно, я відразу сіла на диван і почала їх розглядати, як раптом, перевернувши одну зі сторінок, обімліла. – Хто це поряд з тобою на фотці? — спитала я у чоловіка раптово осиплим голосом. — Він дуже схожий на одного мого знайомого… Точніше, випадкового попутника… — Коли ти з ним познайомилася? — Пашка раптом напружився. – Чотири роки тому, – сказала я. – Цього не може бути! Ти помиляєшся! – махнув рукою Паша. Однак, незважаючи на його впевненість, я була абсолютно, на двісті відсотків впевнена, що це Андрій! Не впізнати його було неможливо. Але те, що розповів далі чоловік, шокувало мене: – Поряд зі мною – мій брат Максим. А твій попутник – інший хлопець, мабуть, дуже схожий. Максим… загинув сім років тому, розбився машиною на трасі неподалік Запоріжжя. Отже, зустріти його ти ніяк не могла”.