Все найкраще на потім: синдром відкладеного життя

У мами у серванті жив кришталь. Салатниці, фруктівниці, оселедниці. Все громіздке, непрактичне. І ще фарфор. Гарний, з переливчастим малюнком квітів та метеликів. Набір з 12 тарілок, чайних пар та страв під гаряче. Мама купувала його ще за радянських часів, і ходила кудись уночі з номером 28 на руці. Вона називала це: "Урвала".

Коли у нас бували гості, я стелила на стіл білий скатертину. Скатертина просила ошатного фарфору.

- Мамо, можна?
- Не треба, це для гостей.
— То ж у нас гості!
- Та які це гості! Сусіди та баб Поліна…

Я зрозуміла: щоб фарфор вийшов із серванту, треба, щоб англійська королева покинула Лондон і зазирнула в спальний район, у гості до мами.

Раніше так було прийнято: купити та чекати, коли почнеться справжнє життя. А та, яка вже сьогодні — не рахується. Що це за життя таке? Суцільне подолання. Мало грошей, мало радощів, багато проблем. Справжнє життя почнеться згодом. Прямо раз – і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп із кришталевої супниці та пити чай із порцелянових чашок.

Але не сьогодні.

Коли мама захворіла, вона майже виходила з дому. Пересувалась на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючись за руку супроводжуючого.

— Відвези мене на ринок, — одного разу попросила мама.
- А що тобі треба?

Останні роки одяг мамі купувала я і завжди вгадувала. Хоч і не дуже любила шопінг для неї: ми мали різні смаки. І те, що мені не подобалося, напевно подобалося мамі. Тож це був такий антишопінг — треба було вибрати те, що ніколи не купила б собі — і саме ці обновки захоплювали маму.

— Мені білизна потрібна нова, я схудла.

У результаті ми поїхали до магазину. Він був у ТЦ, на вході, на першому поверсі. Від машини, припаркованої біля входу, до магазину ми йшли сорок хвилин. Мама важко переставляла хворі ноги. Прийшли. Вибрали. Приміряли.

- Тут дуже дорого і не можна торгуватися, - сказала мама. — Ходімо ще кудись.
— Купи тут, я ж плачу, — говорю я. — Це єдиний магазин твоєї крокової доступності.

Мама зрозуміла, що я права, не стала сперечатися. Мама вибрала білизну.

- Скільки коштує?
— Не має значення, — кажу я.
- Важливо. Я повинна знати.

Мама – фанат контролю. Їй важливо, що вона прийняла рішення про покупку.

- П'ять тисяч, - каже продавець.
- П'ять тисяч за труси???
— Це комплект із нової колекції.
- Та яка різниця під одягом! – мама обурена.

Я щосили підморгую продавцю, показую пантоміму. Мовляв, бреши.

- Ой, - каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене. - Я зайвий нуль додала. П'ятсот карбованців коштує комплект.
- Отож! Йому, звичайно, триста рублів червона ціна, але ми просто втомилися... Може, скинете пару сотень?
- Мам, це магазин, - втручаюсь я. - Тут фіксовані ціни. Це не ринок.

Я плачу з карти, щоб мати не бачила купюр. Тут же зминаю чек, щоб зайвий нуль не влучив їй у вічі. Забираємо покупки. Ідемо до машини.

- Гарний комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоби інтерес не показувати. А раптом скинули б нам пару сотень. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше ти на гачку.
— Добре, — говорю я.
— І завжди торгуйся. А раптом скинуть?
- Добре.

Я все життя отримую поради, які не застосовні у моєму світі. Я називаю їхні пейджери. Начебто вони є, але у вік мобільних вже не треба.

Якось мамі зателефонували у двері. Вона довго йшла до дверей. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений молодий хлопець. Він продавав набір ножів. Мама його впустила, не замислюючись. Неходяча пенсіонерка впустила у квартиру широкоплечого молодого чоловіка з ножами. Без коментарів.

Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ножа може розрізати носову хустку, підкинуту вгору, на льоту.

— А я без мужика живу, у будинку ніколи немає нагострених ножів, — поскаржилася мама.

Виявила інтерес. Хоча сама вчила не виявляти. Це було невелике шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але лише у телевізорі. А тут – наяву. Хлопець не продавав ножів. Він продавав шоу. І продав. Хлопець оголосив ціну. Зазвичай цей набір коштує п'ять тисяч, але сьогодні лише 2,5. І ще подарунок кулінарна книга. "Ну треба ж! Ще й кулінарна книга! - подумала мама, яка жодного разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що і за чим треба додавати в суп. Мама зрозуміла: ножі треба брати. І взяла.

Пенсія у мами – 3 тисячі. Якби вона жила сама, то вистачало б на комуналку та хліб із молоком. Без ліків, без одягу, без спідньої білизни. І без ножів. Але оскільки комуналку, ліки, продукти та одяг оплачувала я, то мамина пенсія дозволяла їй почуватися незалежною.

Наступного дня я приїхала у гості. Мама почала хвалитися ножами. Розповіла про хустку, яку прямо на льоту можна розрізати. Навіщо різати хустки нальоту і взагалі навіщо різати хустки? Я не розуміла цього маркетингового прийому. Я знала, що їй впарили якийсь китайський ширвжиток у ошатній валізці. Але мовчала. Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують.

— То що ти сховала ножі, не поклала на кухню?
- З глузду з'їхала? Це на подарунок комусь. Мало — до лікарні загримлю, лікаря якого. Або в Соцзабезі, може, кому треба буде за путівку віддячити...

Знову на потім. Знову все найкраще – не собі. Комусь. Комусь гіднішому, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає.

Мені теж генетично передалася ця безглузда навичка: не жити, а чекати. Моїй доньці нещодавно подарували дорогу ляльку. На коробці написано "Принцеса". Лялька і справді в шикарній сукні, з короною та чарівною паличкою. Доньці – півтора роки. Решту своїх ляльок вона возить за волосся по підлозі, носить за ноги, а улюбленого пупса якось мало не розігріла в мікрохвильовій печі. Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, донька підросте, і настане справжнє життя, я віддам їй Принцесу. Не сьогодні.

Але повернемося до мами та ножів. Коли мама заснула, я відкрила валізку і взяла перший-ліпший ніж. Він був гарний, з блакитною ошатною ручкою. Я дістала з холодильника шматок твердого сиру та спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився у сирі, ручка – у мене в руці. Така блакитна, ошатна.

- Це навіть не пластмаса, - подумала я.

Вимила ніж, полагодила його, поклала назад у валізу, закрила і прибрала. Мамі нічого, звісно, ​​не сказала. Потім перегорнула кулінарну книгу. У ній були переплутані сторінки. Початок рецепту від солодкого пирога - кінець від печінкового паштету. Безсовісні люди, які обманюють пенсіонерів, як ви живете з такою совістю?

У грудні, перед Новим роком мамі різко стало краще, вона повеселішала, почала сміятися. Я надихнулася її сміхом.

На свято я подарувала їй гарну білу блузку з невеликим делікатним вирізом, з різьбленим комірцем і акуратними гудзиками. Мені подобалася ця блуза.

- Спасибі, - сказала мама і прибрала її до шафи.
— Одягнеш її на Новий рік?
- Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду кудись.

Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, що кричать. А може, навпаки, дуже сподобалася. Вона розповідала, як у молодості їй хотілося вбиратися. Але ні одягу, ні грошей не було. Була одна біла блузка та багато шарфиків. Вона міняла шарфики, пов'язуючи їх щоразу по-різному, і завдяки цьому уславилася модницею на заводі.

До тієї новорічної блузи я теж подарувала шарфи. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона забрала молодість на потім.

У принципі, її покоління так вчинило. Відклало молодість на старість. На потім. Знову згодом. Все найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що найкраще вже в минулому, все одно потім. Синдром відкладеного життя.

Мати померла раптово. На початку січня. Цього дня ми збиралися до неї всією сім'єю. І не встигли. Я була приголомшена. Розгублена. Ніяк не могла взяти себе до рук. То плакала навзрид. То була спокійна, як танк. Я як би не встигала усвідомлювати, що відбувається довкола.

Я поїхала до моргу. За свідченням смерті. За нього працювало ритуальне агентство. Я байдуже тицяла пальцем у якісь картинки з трунами, атласними подушечками, вінками та іншим. Агент щось складав на калькуляторі.

- Який розмір у покійної? - Запитав мене агент.
- П'ятдесятий. Точніше зверху п'ятдесят, з-за великих грудей, а знизу... навіщось докладно почала відповідати я.
- Це не важливо. Ось такий набір одягу у нас є для нього, в останню путь. Можна навіть взяти, щоб вільно їй було. Тут сукня, капці, білизна.

Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала.

- Не подобається? - Агент неправильно трактував мої сльози: адже я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика. — Але в принципі, вона ж зверху буде накрита таким атласним покривалом з вишитою молитвою…
- Хай буде, я беру.

Я оплатила покупки, які стануть у нагоді мамі в день похорону, і поїхала в її спорожнілий будинок. Треба було знайти її записник, і обдзвонити друзів, запросити на похорон та поминки.

Я увійшла до квартири і боргу мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла казати. Прямо кому у горлі. Я полізла в сумку за телефоном, написати йому повідомлення, і раптом абсолютно без причин відчинилися двері шафи. Містика. Я підійшла до нього. Там зберігалася мамина постільна білизна, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет із написом «На смерть». Я відчинила його, зазирнула всередину.

Там лежав мій подарунок. Біла кофтинка на новий рік. Білі капці, схожі на чешки. І комплект білизни. Той самий, за п'ять тисяч. Я побачила, що на бюстгальтері збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. На найкращий день її справжнього життя.

І ось він, мабуть, настав. Її найкращий день. І почалося інше життя.

Зараз я допишу цей пост, вмийся від сліз і роздрукую доньці Принцесу. Нехай вона тягає її за волосся, забруднить сукню, втратить корону. Натомість вона встигне. Пожити справжнім життям сьогодні.

Справжнє життя - те, в якому багато радості. Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самим. Жодних синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде. Тому що кожен день їх справжнього життя буде найкращим.

Давайте разом цьому навчатись — жити сьогодні.

Ольга Савельєва