Хай живе заздрість: чому заздрити це добре

15 березня 2017, 10:57

Нещодавно одна людина розповідала мені, що ніколи й нікому не заздрить. Я слухала його і ловила себе на думці - він або блаженний, або бреше. А ще я заздрила. Тієї щирості, що сяяла в його блакитних очах, роблячи їх майже прозорими і надавала йому освітлення.

"Блаженний" - остаточно вирішила я і знову позаздрила. Людина не париться з приводу мільйона речей, над якими я потію.

Я заздрю людям, які точно знають, що потрібно робити, коли я розгублено дивлюсь на всі боки. Які говорять розумні та смішні речі, у той час як я мовчки збираю мозок у купку, щоб сказати хоч щось.

ЧИТАЙ ТАКОЖ: Ключ на щастя: чому тренінги жіночності тобі не потрібні

Тим, хто пише цікаві тексти на різноманітні теми по 3 штуки на день, поки що я днями виношу одну. І збирають по тисячі лайків за кожну посаду. Я заздрю колегам, які втомлено закочують очі та розповідають, що у них клієнти стоять по 3 місяці у аркуші очікування вільного прийому.

Я заздрю жінкам, яким на 8 березня чоловіки тягнуть величезні кущі троянд або підкочують до під'їзду автомобіль, перев'язаний рожевою стрічкою, у той час як я, отримавши свої три тюльпани, спускаюся в метро. Я заздрю тим, хто знайшов себе одразу остаточно та безповертно, ще у 14 років впевнено заявляючи «я хочу бути лікарем». Поки що я блукала по ВНЗ та роботах у пошуках себе.

Я заздрю Лілі Брік, яка жила з Маяковським. Навіть не знаю, за що більше – що жила з ним, чи що жила і з ним, і з чоловіком? Чи за те, що жила, як хотіла, а потім ще й наклала на себе руки у 86 років, ніби в цьому віці не можна вже було померти просто так?

Заздрість це те, з чим я живу щодня. А ви? Ви нікому не заздрите? Може, ще й не брешете?

Але чомусь у суспільстві заздрість є другим табуйованим почуттям після агресії. І такою самою забороненою темою, як і секс. Встати і сказати «я заздрю Люсі, тому що у неї великий діамант» рівнозначно тому, щоб сказати: «Я хочу переспати з Васею, просто тому, що хочу».

Але як би ми не ухилялися від заздрощів, наше світле обличчя її гримаса все ж таки викривляє.

Тому суспільство придумало поділити заздрість на «чорну» та «білу». Біла, це хороша, соціально прийнятна. Коли я ласкаво дивлюся на Люсю і говорю «Ах, Люсю, який у тебе прекрасний діамант і ти сама теж прекрасна, і я за тебе дуже рада, і щиро бажаю здобути ще 5 таких», а про себе думаю «знаємо ми як ти його добувала» і далі голосом Слєпакова «жінка в Лексусі на-со-са-ла».

Ну, а чорна - це якщо одразу зі Слєпакова і прямо в обличчя щасливій володарці діаманта.

Що, все ще розповідатимете мені про білу і чорну заздрість? Чи може бути зупинимося на тому, що заздрість є і вона не має забарвлення? Або має. Але зелену. Недарма в народі кажуть «жаба давить». І ця сама жаба є найточнішою метафорою переживання почуття заздрощів.

Жаба є. І що з нею робити? Вбити, любити, вигнати, заперечувати? "Просто прийняти" - відповім я. У самій по собі заздрощі немає нічого ганебного чи неправильного. Має значення лише те, як ми її використовуємо. Для мене вона лише маячок, що показує зону, де мені доведеться розвиватися. Я незадоволена кількістю клієнтів? Що я можу зробити, щоб їх побільшало? Хочу більше передплатників та читачів? Сиди та думай над цікавими темами і так, закрий віконце з новим серіалом. Подивишся після того, як закінчиш писати цей текст. Кущ троянд до 8 березня? Мої коти – вороги квітів. І ці три тюльпани доводиться оберігати від них, як зіницю ока. Зате мені подарували нові, милі, затишні кімнатні капці, адже я давно їх хотіла. Жити із Маяковським? А чи змогла б? Діаманти, Лексусе? Я давно зрозуміла, що якихось речей я не маю просто тому, що вони мені не потрібні. Іноді приємно пофантазувати, що було, якби були, як і про життя з Маяковським. Але реальності з нею не хочеться.

Неправильно заздрити та нічого не робити. Точніше, почати ненавидіти. Люсю за те, що добре використовує всі свої дані. Ненавидіти Слєпакова через те, що він відмінно використовує свої. Троянди, за те, що стоять у чужій вазі. Ту, хто взагалі має і вази, і троянди, і Лексус і звуть її, мабуть, Люся.