Скандал російською «Голос. Діти»: до чого призводять амбіції батьків

Ти, напевно, чула про скандал, який вибухнув після перемоги дочки Алсу в російській версії проекту “Голос. Діти”. Ми попросили експерта, психолога Олену Шпундру, прокоментувати ситуацію та провести паралелі між шоу та стосунками у абсолютно будь-якій родині. У сусідній країні вибухнув справжній скандал навколо шоу «Голос.Діти», яке мало б викликати суцільні мі-мі-мі. Адже тут не просто дорослі дядьки та тітки міряються діапазонами та мелізмами. У ньому юні та незміцнілі обдарування показують, яких успіхів досягли у вокалі.Навколо чого вибухнув скандал? Перемога дісталася 11-річній Мікеллі Абрамовій. Яка сама по собі – мила симпатична дівчинка і має приємний тембр, але виступала слабо, не дуже потрапляючи в ноти… А виграла тільки тому, що є дочкою Алсу, забутої співачки з 90-х, і Яна Абрамова, нафтового олігарха. https://www.youtube.com/watch?v=503AdpMHTNg Родители использовали админресурс, чтобы обеспечить дочери победу: мама – через популярных инста-герлз (хотя в данном случае скорее инста-тёть) призывала голосовать за Микеллу, папа же, как говорят в Сети, просто платил за голоса. Все это привело к тому, что в Интернете началась волна хейтинга, Алсу пришлось закрыть комментарии в Инстаграм, а Микелла стала самой ненавидимой девочкой в Интернете. Про дитячі шоу та недитячі амбіції На нашому ТБ теж є аналогічне шоу та й взагалі діти постійно з’являються на різних конкурсних майданчиках у багатьох країнах. З’являються не самі. Їх наводять туди батьки. То що ж це — бажання розкрити світові дитячий талант чи спосіб задовольнити власні амбіції? І взагалі, чи потрібні ці дитячі конкурси, вони для дітей чи дорослих, які на них заробляють? Почнемо з того, що конкуренція у дитячому житті з’являється задовго до будь-яких конкурсів. І навіть зовсім поза ними. А ще у школі. Всі ці оцінки, іспити, олімпіади, змагання — у кого краща оцінка, хто заробить найкращий атестат, здобуде призове місце. У кого найкращі знання, хто краще навчається, хто надійде до більш престижного ВНЗ. У принципі, у цьому нічого страшного чи поганого немає. По-перше, будь-який ресурс на Землі обмежений, звичайно, люди завжди борються один з одним за краще місце під сонцем. Природно, що конкуренція торкається і дітей. По-друге, бути кращим у чомусь – хороша підмога для самооцінки, переможний результат чудово підкріплює амбіції. Тому конкурси талантів нічим не відрізняються від будь-яких інших змагань.Єдине: я вважаю, що вікова участь у них повинна мати вікові межі. Чому в конкурсах має бути віковий ценз Я категорично проти участі в них дітей віком до 7-8 років, тобто раніше молодшого шкільного віку. До приходу до школи дітки просто пізнають світ – вчаться говорити, читати, їсти самостійно, одягатися, проситися до туалету. Вони пробують багато всього різного – танцюють, малюють, читають віршики, співають – і у всьому цьому вони прекрасні. Просто тому, що дитинство чудове. Але у цьому віці творчість ще позбавлена ​​усвідомленості, це батьківські «а давай», які зустрічаються дитячим «хочу», бо мама запропонувала і тому, що все невідоме цікаво. Крім того, діти ще позбавлені обережності, не вміють стримуватись, не набралися у життя страхів та комплексів. А значить, вони вільні в будь-яких своїх проявах – і ця свобода теж прекрасна, вона підкуповує та розчулює будь-якого глядача. Але чи потрібно цих прекрасних, вільних дітей тягнути на велику сцену? Ні. Або намагатися зробити із цього раннього дитячого успіху зірку. У 2011 році у шоу “Україна має талант” брала участь п’ятирічна Діана Козакевич. Вона читала вірші напрочуд чітким голосом і з дорослою інтонацією, чим викликала розчулення не лише у членів журі, а й у всіх глядачів. Пізніше, окрилені успіхом, батьки протягли її за всіма великими конкурсами та вичавили з солодкого віку дочки максимум. Але зараз їй уже 13 чи 14 років. Хтось колись про неї чув? Як живе зараз підліток, який колись був зіркою? У Мережі про це я не знайшла інформації. Про незадоволені батьківські амбіції Після 7-8 років творчість набуває осмисленого характеру. З усього, що він скуштував, дитина обирає вже кілька напрямків і в них розвивається. Займається з профільними освітянами чи тренерами. Що більше відточуються навички, то більше їх хочеться показати, перевірити свій рівень підготовки. Тоді й час виходити на конкурси, але важливо ставитись до них дослідно – «спробую», «дізнаюся», «отримаю досвід», а не ставити все на «зеро», «ми повинні перемогти за всяку ціну». За такою «будь-якою» ціною стоять незадоволені батьківські амбіції. А не дитяче бажання «переможи чи помри». Працюючи зі школярами, я не перестаю дивуватися, що багато хто до 10 років набуває конкретного такого неврозу в частині оцінок. Це і страх отримати низьку оцінку, і страх будь-яких контрольних чи тестів, чи паніка просто – «раптом я не вступлю до університету». Або «як, мені вже 13, а я досі не знаю, куди мені чинити і ким бути в житті».Наше суспільство зациклене на ідеї успіху – природно, що це торкається і дітей, батьки ставлять їм високі планки, бо самі через них стрибають та бояться не дострибнути. Вчителі та тренери теж ставлять планки, бо за успішністю учнів оцінюють і їхню роботу. А якщо дитина ще й талановита сама по собі, має здібності, то вимагають від неї ще більше. Не дивно, що часто діти стають інструментами, другим шансом реалізуватися через дитину для дорослих, які самі не змогли піднятися так високо, як хочуть. Пам’ятаю, одного разу до мене звернулася мати чотирирічної доньки зі скаргами на те, що дівчинка не говорить. Я розпитувала її довго і докладно про пологи, натальний і пренатальний період, режим дня, сім’ї … і ніяк не могла знайти причину, за що можна було б зачепитися, поки на питання про активності мама не сказала, що водить дівчинку на курси 5 іноземних мов. Нещодавно до групи романо-німецьких підключила ще й китайську. При цьому в 4 роки дитина ще рідною мовою не володіє повною мірою. У голові утворилася така “каша” з мов, що дівчинка просто замовкла. На моє запитання, скільки іноземних мов знає мама, відповідь була: «Ніщо, англійську вчу». Коли я запропонувала мамі хоч одну іноземну мову якісно вивчити, і потім уже хотіти цього від дитини, вона образилася і більше не приходила до мене. Що ж до “Голосу” і до перемоги Мікелли… Пам’ятаю, у 90-х, коли її мама, Алсу, почала співати, за нею теж слідував поганий шепіт: «За татові гроші можна стати зіркою». І це правда – ні видатного вокалу, ні особливого драйву, енергії, щоб «качати» зали дівчина не мала. Не спостерігалося також шаленої працездатності, щоб робити круті шоу. Алсу була просто симпатичною дівчиною, з приємним, але дуже посереднім голосом. Просто вона народилася в багатій родині, і у батьків були гроші, щоб оплачувати професіоналів, які напишуть гарну пісню, знімуть якісний кліп та зроблять гарний саунд. Все це забезпечило їй своє місце у світі шоу-бізнесу. Але, мабуть, цього зараз їй здалося мало. Вона вирішила довести, що середня співачка може зрости переможниця вокального шоу «Голос. Діти». Так Мікелла стала ненависною дівчинкою в Мережі. Чи хороший це старт для будь-якої кар’єри? Думаю ні. Що б Мікелла не зробила далі, хай і виросла б у мега-талановиту співачку, за нею завжди слідуватиме цей неприємний душок купленої перемоги. І, на жаль, за цей душок доведеться відповідати їй. А не її батькам. Хоча це цілком їхня відповідальність.