Про кохання та жертви: історія одного життя

Вони одружилися з любові. Принаймні вона каже, що закохалася в нього майже одразу після першої зустрічі. Вона першою його помітила і зробила все, щоби їх познайомили. Ще б не помітити високого брюнета з яскраво-синіми очима та римським профілем. Вона здавалася собі звичайним дівчиськом, без особливих шансів зустріти когось видатного, а тут такий красень. Ще й сподівання подає на соціальний успіх. Втім, соціальним успіхом на той час вважалося небагато – лише вищу освіту і робота не за робочою спеціальністю. Брюнет навчався у ВНЗ, жив із батьками у комуналці та випивав. Але хто дивився тоді на це «випивав», коли пило майже все чоловіче населення. І чоловіки ранжувалися за рівнем запійності: «як часто випиває, руку піднімає, чи все пропиває, чи можна витягти частину зарплати?» А тут ще й красень, всі подруги заздрять, мама шепоче: “Давай, де ти ще такого знайдеш”. Та й сама вона закохана, дивиться на неї – і землі під ногами не бачить. Загалом вони одружилися. І прожили разом майже сорок років. Тільки з цих сорока років він пропив двадцять, а ще двадцять пролежав овочом. Між цими цифрами були короткі проміжки, коли він «ще» чи «вже» не так пив, але ні їй, ні дітям вони особливо не запам’яталися.Перед очима – по двадцять років кошмару, тільки вибирай, який дивитись – тут тобі алкогольний, а тут лікарняний. Коли за п’яну бійку його відрахували з ВНЗ і його батько влаштував до себе на завод, вона спочатку пораділа: заробляти добре буде, адже вже й перша дитина народилася, часу на пиятики буде менше, таки працює. Потім зрозуміла: грошей на пиятики побільшало, а тут ще й сум невизнаного генія «заливати» треба – «Я подавав такі надії, а мене вигнали». Синьоокий брюнет пив і не міг зупинитися, п’яним втрачав людську подобу, часто не доповзав до будинку, так і залишався лежати на подвір’ї або на сходовій клітці, в калюжі власної сечі чи блювоти. Потім і тверезим втратив обличчя, розплився, стерся, змастився – яка краса витримає майже щоденне обмивання алкоголем.

Вона боролася, вона вірила, що кохання може змінити все. Просила, плакала, лаялася, кричала, виганяла. Він говорив «вибач» і продовжував пити. Тут і друга дитина народилася, їм квартиру дали, вона хотіла, вона вірила, що ще зможе побудувати нормальну родину. Потім він зовсім перестав перепрошувати, почав піднімати на неї руку, щоб не кричала, пити не заважала. Якось вона не витримала, зібрала речі, зібрала дітей, хотіла піти… але виявила, що нікуди. Їхню крихітну двушку з суміжними кімнатами нізащо не розміняти. Її батьки сказали: Ти що, нам самим тісно – та й кому ти будеш потрібна з двома дітьми?, свекруха плакала і просила: «Не залишай дітей без батька». Вона розпакувала речі, поділу дітей і залишилася. Ще через кілька років у нього стався перший інсульт, потім другий – і після нього він уже не вставав, деградуючи все більше і більше. Їй пропонували здати його в інтернат, хоча б найняти доглядальницю, але вона не погоджувалася. Сама мила його, годувала, перевертала, обробляла пролежні, носила качку, стригла волосся та нігті. Встигала при цьому працювати. Ще допомагати дорослим дітям та його літнім батькам. Коли він, нарешті, помер, навіть похорон вийшов веселим. Ну, якщо не веселі, то дуже світлі. Ніхто не сумував: всі розуміли, що ця людина померла давно, просто зараз заспокоїлося його тіло. Тепер вона мешкає одна. З його великим портретом у головній кімнаті. Якщо її запитати про нього, чому не пішла, чому терпіла, вона каже «любила». Думаю, що їй потрібно самій у це вірити, щоб надати сенс цим мукам. А ще в неї раптом відкрився талант перетворювати на красу все, чого не доторкнеться. Французи кажуть «зелена рука» про садівники. У неї виявилася «прекрасна рука». Тому що зі старих ганчірок вона може сплести чудовий килимок, з ґудзиків і набридлого шарфа створити намисто, намалювати картину вугіллям на картоні, зробити дизайн будь-якого інтер’єру, змусити розквіти старий пень – у неї все виходить. Вона і раніше винаходила – то зварити кашу з сокири, то дітям зв’язати-зшити-змайструвати, то собі сукню з нічого, бо грошей завжди не вистачало. Він пропивав майже все, що заробляв, вона на свою зарплату примудрялася тягнути себе, дітей та квартиру. Тоді це була вимушена творчість, вона її навіть за талант не вважала, думала, що крутиться так, бо виходу нема, грошей нема, а хочеться добре виглядати. А зараз вона не може не створювати, але дуже бентежиться і відмовляється, коли її роботи хвалять і називають талановитими.А я дивлюся на неї і думаю, що якби не ці 40 років, покладені на вівтар сімейного життя, їй би навчитися і бути дизайнером десь у Парижі. Але їй майже 70 років. Вів’єн Вествуд творить і в 76, але все ж таки вона починала на 30 років раніше. А що він? Той самий чоловік, заради якого були всі ці жертви. Що б він відповів на запитання – кого любив, чого хотів, чому все пропив? Хоча б спробував стати щасливим у сім’ї, яку створив? Цього ми вже не впізнаємо. Напевно, у нього був якийсь свій біль усередині, який треба було так топити в пляшці. І, може, навіть вона його не зрозуміла, не відчула, не підтримала. Але як би там не було, вона старалася, а він пішов. Спочатку в алкоголь, потім – у хворобу, а потім – у інші світи. Чи про кохання ця історія? Про те, що з коханими не розлучаються та не кидають? Для мене вона про безглуздість. Безглуздість жертв і безвихідь жіночої долі, якщо вона побудована навколо чоловіка. Чоловік може бути супутником життя, але не може бути самим життям, його змістом та метою. А любов – так, прекрасне почуття, не важливо, до чоловіка, котика або до дитини. Воно наповнює нас силами та енергією до дій. Тим, кого любиш, хочеться та приємно робити щось. Їм можна пробачити більше, просто тому, що навіть на провини дивишся з любов’ю. Але кохання не може забирати більше, ніж дає. Мить стану «я люблю» не коштує сорока років життя.