Моє складне материнство: ексклюзивне інтерв’ю

3 грудня весь світ святкує День інвалідів. Цього дня ми закликаємо наших читачок звернути увагу на проблеми та виклики, з якими стикаються ці люди та їхні близькі, а також – приєднатися до благодійних акцій, спрямованих на допомогу! А також розміщуємо ексклюзивне інтерв’ю Каті Ліщенко. Катя Ліщенко – психолог, психотерапевт, яка веде навчальні проекти та психотерапевтичні групи, акредитований гештальт-терапевт, розповідає особистий досвід «складного материнства». У доньки Аліни – складна патологія головного мозку.

Катя, розкажіть свою особисту історію про доньку Аліну. Це «особлива» дитина. Який діагноз? І ця «особлива історія» допоможе багатьом. Аліні зараз 12 років! 12 років тому починалося все як у всіх: сутички, пологовий будинок, а потім все закрутилося… і це було страшно! Страшно, коли дитина немовля в реанімації. Страшно та під час реабілітації. Відсутність інформації та можливостей у місті. Страшно – постановка діагнозу. У Аліночки складна патологія головного мозку, фокальна епілепсія та дуже багато супутніх діагнозів. Аліні складно вчитися. Їй не підходять класи у звичайних освітніх школах навіть з інклюзією, а спеціальні заклади не можуть їй забезпечити можливість бути з дітьми для перспективи розвитку. Усі 12 років ми шукаємо можливості! Аліна грає на барабанній установці, ходить на настільний теніс! Дрібна моторика сильно страждає, страждає мова. Робимо все можливе, працюємо над моторкою, вже 9 років працюємо з логопедом. Що відбувається у сім’ї, коли народжується «особлива» дитина? Спершу шок. Шоу у всіх! Далі вже боротьба за життя, здоров’я дитини! І звичайно ж постійний розпач, «кола пекла» нашої сімейної медицини. Це, правда, не простий шлях. Часто сім’ї замикаються від болю та жаху, від тривоги за майбутнє дитини. Як на хворобу реагує родина, друзі? Усі реагують дуже по-різному! Частіше від розгубленості можуть усуватися, співчують, співпереживають, але в основному сім’я залишається віч-на-віч з подібною проблемою. Ви психотерапевт, як часто з подібними проблемами приходять до вас жінки, сім’ї? На жаль, не часто! З кількох причин: Біль, яку відчуває мати, дуже “консервується” і з нею важко зустрічатися. Мами йдуть із головою у реабілітацію з вірою в те, що цей страшний сон закінчиться. Прийти і “витрачати він час” – це дуже складно, коли є більш видима проблема у ній. Жінки жертвують усім, у тому числі. Часто в сім’ях з такими історіями всі фінанси і весь час йдуть на лікування і це ще одна причина чому жінки не звертаються за допомогою і відводять особистий емоційний стан на другий план. Чи є групи підтримки для матерів із «особливими дітьми»?  У різних містах по-різному. У більших шансів. Здебільшого це самоорганізовані групки матусь. На жаль, державних програм дуже мало. І як правило, основне завдання – це реабілітація фізичної та ментальної дитини. Хто допомагав вам? Люди! Я била в усі дзвони, стукала в усі двері! І мені відчиняли, я не мовчала… це дуже важливо говорити та просити допомогу. Я не замикалася, хоч були складні періоди. До того ж я пішла у програму навчання психотерапії та паралельно на індивідуальну психотерапію. Це допомагає. Допомагає відчувати, говорити про біль, розділяти його без сорому, вини та страху. Чи може хвороба однієї дитини вплинути на життєву траєкторію іншої? Як би ми не намагалися, на жаль, – Так! Це даність! Неминуча! Це те, що впливає на сім’ю. Які складнощі є в нашій країні в цьому питанні? На що б Ви радили звернути увагу?  Насамперед – на фінансування. на психологічний стан сімей. І ставлення, ставлення освітян до таких дітей. Знайти людину з доброю душею та великим серцем теж важливе і не завжди просте завдання батьків. Місця під сонцем для наших діток так само мало. Розкажіть, як “не бояться складнощів”, ​​”як любити” і як бути “сильною мамою”? Йти до людей, просити допомоги, зізнаватись у слабкості! Любити дитину, свою історію навіть біль та страх. Обов’язково треба не боятися відчувати біль, бути чесним із собою не обманювати себе! Це складна історія, дуже складна для будь-якої родини та подвійно складна у нашій країні, у маленьких містах. Так само у цій темі, як не парадоксально, ще дуже багато сорому та провини. Дуже потрібні програми підтримки для сімей, матерів, дітей. Програми, які включатимуть роботу з психотерапевтами. А кожній родині треба пам’ятати: у вас «особлива дитина» – не треба тягнути дитину до “норми”, а робити її щасливою тут і зараз! І стає щосили щасливою самій, реалізовувати себе навіть з такими обставинами! І насамкінець: Яка зараз Аліна? Яка мати Катя Ліщенко? Про це можу говорити годинами. Я щаслива! Я роблю все, що можу! Я прощаю себе за хвилини розпачу та безсилля. Аліна – це диво, сонце! Вона мені схожа на цуценя спанієля: радісна, рухлива, чесна у своїх емоціях і безпосередня). Я люблю її за те, що це вона така моя!