#meetoo: жіноча солідарність чи холівар?

Нинішній рік багатий на секс-скандали. Голлівуд все ще лихоманить справу Харві Вайнштейна. Ватикан – святиню непорочності, оплот аскети та смиренності – трясе від нестримності тілесної: то колишні семінаристи зізнаються у неприпустимих сексуальних стосунках з наставниками, то у квартирі кардинала поліція розганяє гей-оргію, то скарбника Джорджа Пелла звинувачують у розбещенні малолітніх. Наразі системи освіти США та Канади проводять чищення рядів – викладачки звинувачені у сексуальних зв’язках з учнями. Хоча можна назвати розбещенням секс шикарною, 25-річною красунею з 17-річним учнем? Для мене питання відкрите. Не відстала тут і Україна, що відстає зазвичай – 70-ти річний дідусь-професор із Рівного змінював оцінки та інші блага на увагу до свого в’ялого, але поважного пеніса. На жаль, ах, все це дуже неприємно. Як і будь-яке масове явище, розтин секс-скандалів, породило хвилю, точніше громадський рух з тегом #meetoo. Аналог торішнього флеш-мобу #Я не боюся сказати або підтримка жертвам сексуальних домагань – розповімо правду без страху та сорому. Солідарність усіх жінок, хто хоч раз змушений був дивитись на пеніс, самі не бажаючи. На перший погляд корисна штука – підтримка постраждалих, виведення в публічну сферу неналежних вчинків, а, отже, і можливість захистити себе, свої права, відновити статус-кво. Але читаю деякі історії і не можу позбутися відчуття, що це драма заради драми. Або драма, заради війни. І так, можете, вже кидати в мене тапки та тухлі помідори. Ну, або висмикнути пару пучків волосся. Ми ж дівчатка, хук правої – це не гламурно. Пам’ятаю, ще в активній фазі флеш-мобу #Я не боюся сказати ми з подругою обговорювали, чому нам не хочеться до нього вмикатися. І жодна жіноча солідарність не переважить небажання. Не те щоб нам ніколи не показували член без нашої згоди на нього подивитися. Показували. І неодноразово. Іноді небажання на нього дивитися доводилося відстоювати правим хуком. Але для мене точно є різниця між реальним значенням події у моєму житті та тим значенням, яке я хочу йому надати. Щоб виявити солідарність, щоб довести: і я теж, я з вами, я така, як ви. Щоб бути прийнятою групою. І я, і подруга, ми дівчатка 70-х, чиє статеве дозрівання припало на хаос перебудови та на колапс розпаду СРСР. Свій перший у житті пеніс я побачила у 1-му класі. Ні, не кумедний стручок у хлопчика-ровесника – це був дорослий товстий член. І тримав його дядечко просто у дворі нашої школи. Пізніше цього дядечка я не раз бачила біля школи і дорогою до неї. Мені ніхто не розповідав, хто він і для чого це робить. Що взагалі хочуть ці дядечки із членами в руках. Своїм дитячим розумом я якось розуміла, що нічого хорошого, і найкраще від таких тікати. Що й робила. Пізніше, вже в середній школі, коли нас перевели в другу зміну, були популярні такі забави – групи хлопчиків налітали в темряві на дівчаток, які йшли зі школи додому, валили їх на землю і лізли руками в усі місця, до яких виходило. У мене і місць ще не було, не наросли, та й у хлопчиків все теж не сформувалося, проте так розважалися майбутні чоловіки. Кілька разів ми з подругами потрапляли під такі облави. Неприємно, але кулаки, зуби, нігті, портфель, кинути ногою в кісточку гомілки – ти відбилася і пішла додому. І навіть мамі з татом розповісти на думку не спадає. Далі вонаністи у транспорті. Пам’ятайте такі, притискаються до тебе в тисняві, ти відчуваєш член, що стоїть, або спітнілі руки під спідницею, а подітися нікуди – народу як оселедця в бочці, кричати соромно, от і схопиш його за руку або за член, стиснеш так щоб у нього очі лопнули і все – він відстав, а ти спокійно їдеш у пункт призначення. Підліткові чи студентські дискотеки, після яких хлопець, який так мило танцював з тобою і зголосився проводити додому, раптом просто в під’їзді притискає тебе до стіни і намагається стягнути труси. Кулаки, зуби, нігті, сумочка, саданути ногою в кісточку гомілки – ти знову відбилась і пішла додому. І навіть мамі не нарікаєш. І знову підеш на дискотеку. Адже один мудак – не привід позбавляти себе радощів життя. А таксисти 90-х, котрі намагалися отримати оплату «натурою». А машини, які зупинялися перед тобою ввечері, коли ти просто стояла на зупинці і чекала на автобус, щоб доїхати з навчання додому. А ці «підемо до мене у мене касети класні є, послухаємо» або «я тільки на чашку чаю зайду» або «приїжджайте із заліковкою до мене на дачу, там шашличок посмажимо і поговоримо про вашу сесію». Мені здається, будь-яка моя ровесниця може розповісти купу подібних історій. Про те, як вона зустрілася з найгіршим боком життя, з тим, що вона – суб’єкт чиєїсь похоті. Коли не знала, не була готова, не розуміла, вірила, сподівалася, була безтурботною, довіряла. Чи вплинули ці історії на моє життя, секс, щоб мені захотілося у флеш-моб або в будь-яку іншу акцію підтримки жертв? Ні. Напевно тому, що жертвою я себе не відчувала і не відчуваю. Хтось назве описані випадки насильством. Так, у них є насильство, але таки порівняти ці історії з історіями жінок, яким відбитися не вдалося – рука не піднімається. Чи можна міряти насильство типу, у мене була light версія, а ось у них hard і trash? Ті, хто хард, ті постраждалі та жертви, а ті, хто лайт, вам і говорити соромно? Чи «всі ми жертви, усі постраждали»? Не знаю, в нашому суспільстві стільки насильства, що до нього стаєш несприйнятливим чи загартованим: реагуєш тільки на кричущі випадки, від дрібних відбиваєшся і йдеш вперед.

А ще я правда не бачу сенсу у свої 43 витягувати на світ епізоди 7-ми літнього дитинства або 19-ти літньої юності – «мені показали член» або «від мене хотіли сексу», які пережиті і прийнято, як і будь-який інший життєвий досвід. Навіщо? Що вони принесуть мені зараз? У моєму сексуальному житті був різний досвід, чоловіки всі різні. Стати членом братства жінок ціною виключення чи гноблення чоловіків? Я не готова. Чоловічо-жіночі стосунки і так надто наелектризовані поляризацією та узагальненнями – «усі мужики козли», «всі жінки меркантильні стерви», «нормальних чоловіків немає». До мене на прийом приходять жінки, які з порога заявляють, що хочуть сім’ю та стосунків, але ні з ким, чоловіків немає чи все не те. Я дивуюсь «як ні? Я бачу багато чоловіків на вулицях, у ресторанах, у метро, ​​у соц.мережах, значна частина з них не проти знайомитися та спілкуватися». І тут з’ясовується, що ті, що є – це не ті, тому що до них або страх, або величезна, глибинна зневага. Може саме зневага і породжує насильство? У чоловіка, що зневажається, є тільки один спосіб покарати зневажливу жінку – взяти її силою, а якщо взяти не виходить, то хоча б принизити. Чи приєднатися до світового плачу «ми сестри, ми натерпілися»? Але життя для мене радість та задоволення, навіть не дивлячись на хмари. Запитань більше, ніж відповідей, але саме питання і не дають мені стрімголов кинутися в лігу жінок, які постраждали від сексуального насильства та співчувають їм. Я співчуваю. Але я проти поділу насильства на сексуальне чи ще якесь і я проти об’єднань одних проти інших. Або фіксації з одного боку явища чи перебільшенні однієї ролі. Наприклад, роль жертви. Насильство неприпустиме. Жодне.