Хюгге чи затишне щастя: чи доступно за межами Данії

Зовсім недавно вийшла книга Хелен Рассел «Хюгге, або затишне щастя по-датськи». З того часу світ ніби збожеволів, намагаючись втиснути у свою реальність усі елементи скандинавського щастя, щоб підвищити своє власне. Але чи це можливо? Що робить нас по-справжньому щасливими чи нещасними? Автор книги відомий британський журналіст, колишній головний редактор популярного видання Marie Claire, Хелен Рассел залишила стильний мультикультурний Лондон і свою престижну роботу, щоб відчути себе декабристкою. Слідом за чоловіком, який отримав місце в компанії Lego, вона переїхала в маленьке датське містечко з населенням близько 6 тис. Щоб не збожеволіти від нудьги, вона спробувала розібратися, що ж робить данців найщасливішими у світі. Адже згідно з доповіддю Генеральної асамблеї ООН Данія та Норвегія вже кілька років посідають перші позиції у списку країн із найвищим показником щастя. Книгу розкритикували багато серйозних видань. Хтось звинувачував автора у лабораторній фіксації власних відчуттів та відсутності глибини, хтось сказав, що в книзі немає жодного слова про високий рівень домашнього насильства та алкоголізму. Комусь не сподобалася велика кількість статистичних даних. І це все правда. Але все одно книгу читати цікаво, бо пізнавально. А ще справді хочеться зрозуміти секрет щастя, може ми про нього чогось не знаємо? Про Данію, як і автор, я можу судити лише з серіалів “Міст”, “Вбивство” и «Дікте Свендсен». У них мене завжди приємно дивував абсолютно інший підхід данців до організації житла. Натуральні матеріали, великі вікна, мінімалізм інтер’єру та абсолютна ергономіка – все це вигідно відрізняє скандинавське житло від наших. Автор підтверджує – у Данії кожен, навіть найбагатший будинок починається з дизайнерського світильника, нових диванних подушок та крісла. Краса простору присутня у датському житті настільки давно, що стала частиною національної самосвідомості. Майже кожне скандинавське житло можна помістити на сторінки журналів з інтер’єру. А тепер пригадаємо наші будинки та квартири, а яких великі огорожі, масивні двері, товсті стіни, вежі, шпилі, ґрати, мало вікон і ті завішані. Тут можна було б довго обговорювати уподобання чи тенденції дизайну, але для мене це про різний рівень базового відчуття безпеки. В нас його немає. І якими б міцними не були стіни, замки і паркани, людина, яка сидить за ними, все одно не впевнена, що захищена. І марно садити новий дизайн, важливіше дати кожному почуття безпеки, тоді і дизайн простору стане більш відкритим і легким. Якщо вся Європа бореться за збільшення оплати праці, а ми просто боремося за життя та роботу, то населення Данії потребує скорочення робочого часу та працює в середньому по 34 години на тиждень. При цьому сплачує найвищі в Європі податки. А ще ці «дивні» люди від роботи чекають на невисоку заробітну плату чи статус, вони чекають від роботи задоволення та інтересу. Протягом двох років після звільнення кожен данець отримує 80-90% свого колишнього заробітку. Це дозволяє їм почуватися захищеними та шукати по-справжньому цікаву роботу, а не будь-яку, яка трапляється. У цьому між нами величезна прірва. І те, що благополучні британці так дивуються організації датського ринку праці навряд чи робить розуміння глибини цієї прірви менш гострим. Якщо у Великій Британії працівник соціально захищений, але трудоголізм та жорстка конкуренція заохочуються, то що б і британці та нащадки вікінгів сказали про наші дикі умови? Якщо данці працюють менше, то на що витрачають вільний час? На сім’ю та на хобі. Клуби за інтересами настільки поширені в Данії, що, напевно, кожен мешканець віком від 3 років є членом одного або кількох клубів. Клуб яхтсменів, клуб любителів хорового співу, велосипедисти, кулінари, які вивчають іноземні мови, танцюристи, тромбоністи – всього не перерахувати. Причому членство має не формальний, а активний характер. Все це крім основної функції – задоволення від самореалізації, що дозволяє данцям ще й відчувати групову приналежність, створює стабільне коло соціального спілкування. Останнім часом у нас популярний здоровий спосіб життя та усілякі розвивалки для дітей. Люди ходять до фінтнес-центрів, басейнів, мами чекають діток на танцях і після англійської. Але навіть тоді вони не прагнуть спілкуватися. Максимум рівень «Привіт, як справи, ну поки що». Усі сидять у своїх телефонах та плейєрах. Думаю, що ми так вигоряємо на роботі і від високого фонового рівня стресу, що на спілкування вже не залишається. Отже, опція «Будь щасливим від членства в мікро середовищі» недоступна. Також данці дуже практично і функціонально ставляться до тварин. Згадаймо хоча б нашумілу історію з приспанням жирафа Маріуса. Крім того, Данія є великим виробником хутра, зокрема хутра норки і ніякої Greenpeace не бореться із цим. А також у Данії найнижча кількість вегетаріанців у Європі. Як ставлення до тварин впливає рівень щастя? Безпосередньо ніяк. Але думаю ми проектуємо на тваринах своє почуття незахищеності, олюднюємо їх, намагаємося врятувати всіх і через це додаємо собі страждань. Датчани ж по-селянськи жорсткі – якщо жираф не придатний для виробництва потомства – він буде приспаний, нема чого годувати зайвий рот. Тушу його віддамо на корм левам, бо це раціональна та практична утилізація. Все просто і жодних страждань. З цим можна посперечатися, але щось є не дуже правильним у нашому олюдненні звірів та знедушенні людей. У данському суспільстві багато правил, і вони працюють. А ще суспільство має право втручатися у твоє життя, якщо ти ці правила порушуєш. Сусіди зроблять тобі зауваження, якщо ти неправильно сортуєш сміття, прийдуть із витримкою із закону, якщо ти вивісив не той прапор чи твій собака недостатньо вихований. Якісь із цих правил здаються надто суворими чи недоречними, але загалом така чітка організація суспільства сприяє зміцненню почуття стабільності, а отже, й безпеки, якої немає у нас. Після прочитання книги можна проводити ще багато паралелей і шукати відмінностей між пристроєм нашого життя та датським. Можна так само сказати «Ми нещасні, бо у нас слабка економіка, сильна корупція, висока агресія в суспільстві та низька толерантність. І ми ніколи не будемо щасливими, доки все це не зміниться». Можна просто купити собі свічок і пледик і втілюватися в хюгге. Але хіба щастя це лише стабільна економіка та свічки? У книзі Грегорі Девіда Робертса “Шантарам” описано життя мешканців Мумбайських нетрів. Напевно, найбідніших жителів на планеті. З відсутністю каналізації, гарячої води, їжі, медичної допомоги, освіти. Але в цьому житті є багато щастя, як і загалом у багатьох жителів Індії. Хоча в доповіді про рівень щастя ООН, Індія стоїть на 122 місці. Мені здається, це місце було б вищим, якби в рейтингу враховувалося не ВВП душі населення, а відчуття щастя у душі. Але де нам знайти своє щастя, якщо датський стандарт недосяжний, а індійський не хочеться? У тому, що тут і зараз. Навіть якщо є небагато. коли ми говоримо “в мене нічого не має” це дуже рідко означає повну відсутність. Швидше «нічого з того, що мені здається важливим». Хелен Рассел навряд чи думала про світового бестселера, коли почала писати книгу, швидше за просто рятувалася від нудьги. Давайте не думати про індекс щастя або не мірятися їм з людьми, які мають інші початкові умови. Давайте просто бути щасливими, як можемо. Кожен день. Спираючись на те, що є, а не те, чого немає.