Відповідь психолога: стигматизація, лайки та Остапчук

Не так давно ми писали про те, що відомий шоумен Володимир Остапчук пустився у всі тяжкі та сумнівні риторики. Ми запитали нашого постійного експерта-психолога Олени Шпундри, чи правильно використовувати подібні слова, і отримали відповідь. Нещодавно телеведучий і шоумен Володимир Остапчук потрапив у новий скандал. Цього разу він пов’язаний не з розлученням, а з необережними висловлюваннями. Будучи ведучим концерту гурту KAZKA Остапчук невдало пожартував про те, що Євробачення – це “конкурс геїв, інвалідів та фриків”. Крім того, він невтішно відгукувався про претендентів на участь минулих років, а нинішнім взагалі сказав, що немає у них шансів на перемогу.

Спостерігаючи за Остапчуком останнім часом, можна впевнено сказати, що людина впіймала «зірку» і її несе, точніше, змило хвилею зоряної хвороби. Плюс криза на тлі розлучення наклала відбиток на прояви ведучого. І йому добре було б до психотерапевта, заспокоїтися, розібратися у собі. Але натомість він іде до публіки й у Мережу, здійснює там якісь акції більше схожі на підліткові демарші.Тому не здивуюсь, якщо скоро Володимир потрапить до лав тих самих «фриків», про яких так зневажливо відгукувався. Але цей текст не про нього. А про те, що скандал розкрив тему меж толерантності – де вона доречна, де надмірна, а де її відсутність зовсім небезпечна, оскільки веде до соціальної стигматизації. Наприклад, ми багато років використовуємо медичні терміни, пов’язані з ментальним нездоров’ям, такі як «дебіл» або «ідіот» як лайки, коли хочемо підкреслити, що розумові здібності співрозмовника суттєво нижчі за наші. Це призводить до стигматизації суспільством душевнохворих людей, коли до них ставляться як до прокажених, вважають небезпечними, агресивними, безнадійними.Як результат – люди з психічними розладами втрачають найменші шанси на інтеграцію в середу. Або інваліди. Проблема не в самому слові. Воно цілком собі цензурно та літературно. Використовується в усному та письмовому мовленні з 18-го століття. Так називали військовослужбовців, скалічених на війні або старих на службі до втрати працездатності та звільнених у відставку. Проблема полягає в тому, що з 18-го століття і аж до кінця 20-го, від інвалідів намагалися позбутися, поміщали їх у якісь закриті лікарні, острівні пансіони або забороняли селитися в столицях, щоб не лякати та не ображати своїм виглядом інших городян. Пізніше їх почали поміщати до інтернатів.Змінився спосіб утримання, але не змінилася суть: ізоляція від суспільства. Не дивно, що у 21 столітті люди хочуть позбутися не лише ізоляції, а й самого слова, яке про неї нагадує, тому просять називати себе «людьми з обмеженими можливостями. Замість одного зручного та звичного слова, ми отримали цілих чотири, але чи не повинні заплатити такою маленькою незручністю за сторіччя не зауваження? Я народилася в країні, де людей з темним кольором шкіри називали «неграми». Але заради справедливості, треба сказати, що тоді це слово не носило образливого або расистського відтінку. Ми росли на книгах Гаррієт Бітчер-Стоу та Марка Твена, в яких було написано і слово «негр», і навіть «нігери». Тому ми щиро думали, що так називають національності чи раси. Але були також образливі приклади. Вихідців з Кавказу називали «чурками» чи «чучмеками», євреїв – «жидами» чи «маланцями», «чукча» ж була схожа на «ідіоту». Слова «дурень», «дурепа», «корова» щедро лунали не тільки один одному, а й собі, у моменти помилок. Настільки щедро, що стали майже ласкавими.У цій країні ми не чули слова «молодець», натомість чули «ти корова». Вербальна агресія була такою ж звичною, як і невербальна. А насильство чи хуліганство під дією алкоголю вважалося мало не безневинною витівкою. До алкоголіків ставилися, як до нерозумних дітей. Фрази “він був п’яний” або “я ж випив, не пам’ятаю” – пояснювали та вибачали практично все.Ім’я цієї країни. І в ній було погано. Тому що не було поваги, не було визнання індивідуальності та різниці кожного, не було свобод. Людина мала лише обов’язок і обов’язок. І дуже багато насильства, спрямованого на те, щоби роздавити індивідуальність. Країни давно немає, але люди, вирощені на величезній кількості агресії та насильства, залишились. Величезне настільки, що воно в’їлося в шкіру і стало автопілотом. Навіть я іноді машинально говорю чи думаю про когось «ось дебіл». І так, коли Володимир Остапчук замість вибачень писав Олександрі Кутас, людині з обмеженими можливостями, мовляв, даремно вас ображає слово «інвалід», у країні, де немає умов для їхнього нормального життя, мав рацію. Не можна пофарбувати фасадом, не зробивши ремонт аварійного будинку.Але для мене толерантність та повага почнуться саме там, де люди спочатку навчаться контролювати свою мову. Спочатку люди перестануть ображати один одного і почнуть підбирати якісь інші слова, а потім вони навчаться підбирати інші дії. Точніше дії підбирати не знадобиться. У добрих і поважних слів немає інших варіантів вчинків. Фото: Freepik, instagram.com/vova_ostapchuk