Цією дивовижною містичною історією, що сталася у реальному житті, поділилася з нами одна з наших читачок. У житті часом відбуваються незрозумілі речі, чи не так?..
unplash
Не знаю скільки пройшло часу. Але в якийсь момент я відволіклася, подумала про щось інше і перестала посилено зосереджуватися на обраній точці на тілі подруги. Але погляду не відвела. Виникло почуття, що я дивлюся не на подругу, а крізь неї. І раптом я побачила райдужний ореол навколо її плечей, шиї, голови. Німб, але тільки більшого розміру та різнокольоровий. Я злякано моргнула. Бачення зникло. – Що? Ти щось дивне побачила? — спитала вона. — Ні, нічого не бачу, — збрехала я. — Дурниці все це.
Мені було не по собі. Таке почуття, що торкнулася чогось забороненого, невідомого, куди краще не заглядати. Потім ще кілька разів пробувала цю техніку на близьких людях. З чистої цікавості. Але щоразу виникало тривожне відчуття, що я відкриваю завісу над якоюсь великою таємницею і що мені не варто цього робити. І я перестала. Майже. З того часу минув рік. Одного разу, справа була в суботу, я чекала на автобус на зупинці. Поруч зі мною стояв смішний хлопчина, весь із себе «неформатний». Пірсинг, тату, фарбовані волосся дибки. І величезні навушники.
shutterstock
Поки я міркувала про те, як батьки хлопця сприймають його неформальний вигляд, під’їхав автобус. У салоні були вільні місця, і я сіла. Хлопець виявився прямо навпроти мене. Це такі сидіння, що повернуті один до одного. Я спостерігала за хлопцем. Він дивився в порожнечу і мотав головою в такт музиці, що звучала в навушниках. Я розглядала гострокутну сережку в його брові, татушку на скроні, що кудись тікає за вухо, тонку округлу сережку в губі. На шиї, на короткому чорному шнурку, у нього висів медальйон. Схоже, срібний. “Стильно”, – схвалила я подумки. [Artlabel id=”228827″] Я за інерцією продовжувала дивитися на медальйон, а сама вже думала про покупки – ми під’їжджали до ринку. Мабуть, дивилася надто довго. Тому що мимоволі побачила навколо хлопця ауру. Вона була суцільно поцяткована чорними плямами. «О боже…» — здригнулася. Мені вже доводилося бачити таке. Пів року назад. Прабабуся лежала в лікарні з інфарктом. Крізь сльози я дивилася на її худеньку зморшкувату шию, а бачила ауру, що роз’їдається чорними дірками. Прабабуся померла. І аура зникла, згасла. Зараз чорний колір оточував хлопця, лише трохи менш інтенсивного. “З ним трапиться щось погане”, – жахнулася я. Автобус зупинився, водій відчинив двері, і ми вийшли. Я намагалася триматися ближче до хлопця. Мені здавалося, що в разі чого зможу допомогти, запобігти неминучому.
Щоб потрапити на ринок, потрібно було перейти дорогу. Світлофора тут немає, зебра відсутня, підземний перехід теж. Усі перебігають на авось. Наблизившись до брівки, я на мить зупинилася біля краю тротуару – як годиться, подивилася ліворуч. Машин не було. Зібралася переходити. Хлопець випередив мене на кілька кроків. Подальші події врізалися на згадку назавжди.
unplash
З правого боку незрозуміло звідки виринула машина. Вона мчала на божевільній швидкості. Прямо на хлопця. Я ахнула. “Ось воно…” – гуло в голові. Водій почав голосно сигналити, але крізь величезні навушники, де гуркотіла музика, хлопець не чув ні звуку ззовні. Водій дав гальмами. Але пізно. Ніщо не могло запобігти трагедії. Все це відбувалося якісь частки секунди, а мені здалося вічністю. Сповільнене кіно. Ноги стали ватяними, руки похололи. Але навіщо тоді я побачила ауру? Щоб бути німим свідком лиха? Неймовірним зусиллям волі я змусила себе зрушити з місця, зробила гігантський крок-стрибок, наздогнала хлопця, схопила за руку, щосили сіпнула назад. Від несподіванки він мало не впав. Ми опинилися на безпечній смузі посеред дороги. Хлопець стягнув з голови свої величезні навушники.
– Тобі що, жити набридло?! – кричала я йому крізь сльози. – Ні… – він був блідий, голос зривався. — Ледве на той світ не вирушив… — Ти цілий?! — із машини вискочив водій, підбіг до нас. — Чого під машину кидаєшся? — Та цілий я, цілий, — відповів хлопець і глянув на мене. – Дякую ось їй. Я лише проковтнула ком, що застряг у горлі. Кашлянула. Розмазала по щоках сльози. Зробила глибокий вдих. Зирнула на медальйон на шиї хлопця. — Ти наступного разу навушники знімай, коли дорогу переходиш, — порадила я, не відриваючи погляду від медальйону, що нервово бовтався на грудях. Аура навколо хлопця набирала кольору. Чорні плями танули, лопалися, як мильні бульки. Доки не залишилося жодного. Його аура засвітилася райдужними фарбами. — Дякую вам, — ще раз повторив хлопець і, винувато посміхнувшись на прощання, подався далі по своїх справах. Водій, що перенервував, вилаявся і поїхав (хоча він теж винен — перевищив швидкість). Роззяви, що зібралися на тротуарі, розходилися. Місто продовжувало жити звичайним життям. А я врятувала людину! А з тобою відбувалися містичні історії? Поділись з нами!
Поділись з друзями корисним!
