Віталій Малахов: «Усі мої перемоги на 80% належать Андріївському узвозу»

Творець та художній театр Театру на Подолі Віталій Малахов сам давно став театральною легендою. Свого часу наймолодший головний режисер у СРСР (він очолив Київський театр естради у 23 роки), він і зараз захоплює глядачів та співрозмовників тим самим поєднанням: здатністю бути мудрим та вмінням по-дитячому радіти та сумувати… 16 вересня відкриває театральний сезон Театр на Подолі – один із найулюбленіших киянами, та й усіма, хто хоч раз бачив їхні спектаклі. Причому відкриває одразу на двох майданчиках: театральна вітальня на Андріївському узвозі та Мала зала НД «Україна». А третя, основна сцена, як і раніше, у процесі будівництва, причому вже з’явилася надія, що скоро ми побачимо результат… Напередодні відкриття сезону ми поспілкувалися з художнім керівником театру, народним артистом України Віталієм Малаховим. «КОЛИ АРТИСТИ ПРАЦЮЮТЬ, ВОНИ НЕ ІНТРИГУЮТЬ» Віталій Юхимович, раскажіть спочатку про вашу «будову століття». Здається, будівлю театру обіцяли добудувати 2012-го. – Цього року 23 роки, як почали розбирати стару хатинку на цьому місці. Колись тут була садиба, купецький клуб, у тому числі тут і маленька сцена. Будинок був пам’ятником архітектури. Як не дивно, на Андріївському узвозі взагалі немає пам’яток архітектури, за винятком будинку Кавалерідзе. Андріївський гарний своїми поворотами, як каже Женя Карась (а він багато знає про Андріївський узвіз): щоразу через поворот виїжджає нова будівля, яка сама по собі є еклектичною, але представляє якийсь новий архітектурний стиль. Причому найчастіше це бутафорія – як замок Річарда, який не має жодного відношення до Річарда. Загалом, сама по собі дуже театральна вулиця… – Так! Хоча, знаєте, ось Михайло Старицький у «За двома зайцями» пише, що це була така вулиця, де ночами часто лунали крики, небезпечна вулиця, глушина… Загалом, 23 роки тому почали розбирати стару будівлю. Потім була зроблена потужна підпірна стіна, щоб пагорб не рушив у цей бік. Звичайно, тут не найкраще місце для театру в плані будівництва, але в сенсі енергетичному – це таке «намолене» місце… 2004-го почалося реальне будівництво, 2008-го припинилося. А потім кожен новий мер, що приходить, розповідав щось про «серце Андріївського», говорив, давайте здамо – до «Євро», до «після Євро»… Але зараз знайшовся меценат, і за договором готова будівля має бути передана театру у квітні наступного року. Або у травні, або на День незалежності ми маємо зіграти тут прем’єру. Архітектор із Харкова Олег Дроздов зробив дуже цікавий та дуже спірний проект. Я впевнений, що фахівці будуть у захваті, а широким верствам населення доведеться пояснювати. Як з Ейфелевою вежею? – Як з Ейфелевою вежею, як з Центром Помпіду, як пірамідою у Лувра… Знаєте, попередній підрядник приніс нам позолочені шпилі та флюгери, а коли я запитав: “Хлопці, покажіть, а де ж у вашому проекті сцена?” – Мені сказали: «Та яка різниця? Важливо, щоби були фонтани, люстри, мармур, щоб було приємно зайти, випити вина…». А тут проект театру розпочали зі сцени! Жодних «крендельків» та бутафорії. Все дуже сучасно і технологічно плюс артефакти, деталі… Ось зараз йдуть переговори про те, щоб закуповувати цеглу в будинках, що розбираються на Подолі, щоб облицювання було з натуральної старовинної жовтої подільської цегли. Розумієте? Це такі філософські речі, енергетичні, але дуже правильні. Ви переноситимете на нову велику сцену ті спектаклі, які зараз граєте на малій? Ви знаєте, кажуть, коли актори працюють, вони не інтригують. Ми домоглися того, що у лютому-березні грали 42-44 вистави на місяць. Тобто 22-24 вистави на Малій сцені та 20 – на Малій сцені палацу «Україна». І глядач ходить. Думаю, що ми, можливо, і три сцени збережемо. А артистів вистачить? – Досить. (Усміхається.) А что? У нас 35-38 артистов… Кроме того, я абсолютно уверен, что тот же Володя Горянский с удовольствием будет у нас работать, и Богдан Бенюк (как он работает и сейчас), и Толя Хостикоев меня давным-давно просит: давай делать спектакли. Очень многие хорошие артисты, будем говорить так, не всегда гонятся за копейкой. Они хотят деньги за то, когда они мучаются. Когда они радуются на репетициях и во время спектакля, они готовы сами платить. (Хохочет.) Я уверен, что это здание на протяжении первых пары лет будет как минимум привлекать людей с точки зрения «посмотреть новое здание на Андреевском спуске». Мы же действительно сейчас эту сцену, что называется, «выцеловываем»! И тут будут такие спецэффекты, которых нигде нет! Водный занавес, видеопроекционное оборудование всех видов…

«ПІСМЕРТИ ДРУЖИНИ Я ЗАНЯТЬ ТІЛЬКИ СЕРЙОЗНИМИ ПИТАННЯМИ, ВСІ ІНШЕ – СУЄТА» У вас приголомшливий репертуар: Булгаков, Вампілов, Розов, Арбузов, Горький, Акунін, Карпенко-Карий… – Люди скучили за гарною літературою, за добрими текстами. Мене здивувало, що «На дні» Горького дивиться переважно молодь. І ми ж там не змінили жодного слова! Звичайно, є «кліповий монтаж», але я впевнений, що люди готові дивитися навіть довгі спектаклі. Якщо це серйозно.  А ви – людина серйозна? – Хм… Я знаю серйозні запитання. Я не знаю на них відповідей, але мені здається, що я знаю низку питань, над якими варто думати. І роздуми над якими подобаються публіці. Як казав Мільтініс, «я ставлю вистави для себе». Я також ставлю для себе. Але оскільки я живу тут же, ходжу тими ж вулицями, заходжу в ті ж магазини, і до найближчого супермаркету йду без чверті одинадцять, бо в цей час на ряд продуктів знижка… Я живу тим самим життям. Тому я припускаю, що серйозні питання, які мені цікаві, можуть бути цікаві ще комусь. Ви маєте часу, щоб про це думати? У вас як у художнього керівника театру, який має ставити вистави, займатися будівництвом, вести всі справи театру… – Я тільки про це й думаю. Решта – марнота. Почалося це коли померла моя дружина. Вона довго хворіла – з 2003 по 2009 рік, і ми з дочкою Дашею весь цей час займалися нею. І коли вона померла, у мене вивільнилася величезна кількість часу. А чим мені ще займатись? Ну, у мене багато рослин, цілий «зимовий сад». Я півтори години лише поливаю квіти. А що ще?.. Потім два роки тому в мене знайшли рак. Дуже добрий лікар, у нас в Україні, зробив мені операцію. Як Ніцше казав: «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішим»? Так ось після цього я почав взагалі тільки думати про це – серйозні питання. Решта – прикладні речі. Я ними займаюся, але я щасливий, що життя мені посилає людей, з якими можу говорити про важливе. Ось архітектор Дроздов — він дуже багато чого мене вчить. Він дуже смілива людина. З цим фасадом, він каже мені: давай поборемося! Я таки вихованець ще тієї, хрущовсько-брежневської епохи, я думаю: а може, не треба? може, проскочимо? А вони мені кажуть: ні, давай боротись, давати робити! Знаєте, я маю виставу «Опера Мафіозо». Там герой каже, що я взяв одного з членів банди на головну роль у «Кармені», і це не компроміс. “Хоча, Боже мій, скільки я в житті зробив компромісів!” Так ось я вам скажу, що я проаналізував: завжди, коли я намагався зробити щось під подію, під спонсора – це завжди були невдачі. Хоча мені здавалося, що працюю з повною віддачею. І тільки коли я робив те, чого я хочу до душі – «Звідки беруться діти», «Отелло», «На дні», «Минулого літа в Чулімську», зараз «Вічно живі» – вдавалося. «Я Б НЕ МЕНШЕ ПОВАЖАВ ДАШУ, ЯКБИ ВОНА БУЛА ПРОСТО ДОМОГОСПОДАРКОЮ» Що для вас узагалі Поділ? – Поділ – це дуже спеціальне спілкування. Знаєте, адже екзистенціалізм народився у буржуазному середовищі. Людина перестала пишатися тим, що він вартовий майстер, бо він почав робити одну шестерню. Зникли поняття артілі, цехи, бригади. А на Подолі це дуже довго зберігалося. М’ясники Києва – то був один клан. Вони зустрічалися і говорили про свої справи, свої проблеми. Я звик до того, що вранці я виходив за хлібом – а у нас були Бабський, Піонерський, Комсомольський гастрономи… Ти приходив до Бабського гастронома, там стояли старі жінки, і вони тобі розповідали все, що сталося: кого вночі зарізали, хто напився, від кого пішла дружина, кого обрали до Верховної Ради… Справжнє сарафанне радіо! – Да-а-а… а потім збудували один великий супермаркет, і всі ці маленькі крамнички закрилися. Ти приходив до величезної крамниці, де лежала величезна кількість товарів, снували люди, яких ти не знаєш, продавців взагалі немає – тільки на касах. А ми продовжували все вітатись на вулицях, як у селі. “О, це, по-моєму тітка, яка пивом торгувала!” – “Вітаю”. А ця, здається, працювала в кафе на Братській, привіт! Я зараз насильно це траспоную до місць свого проживання. Той час – час спілкування, час отримання задоволення від спілкування. Коли люди не ставили собі завдання «давай ми з тобою зустрінемось, ЩОБ…» Напевно, для мене Поділ саме такий. І потім місце розташування нашого театру – тут, на Андіївському – я вважаю, що всі мої перемоги на 80% належать цьому місцю. Я не герой, я досить тверезо до себе належу. Тому що іноземні театри приїжджають до Києва, гуляють Андріївським, заходять до театру… Розговоришся, вони кажуть: «О, слухайте, то приїжджайте зі спектаклями до нас!..» Величезна кількість спілкування пов’язана саме з цим місцем. Крім того… я не дуже містична людина, але кажуть, що Київ розпочинався з Кожем’яка. Є якесь енергетичне коріння. Хоча… я зараз живу на Осокорках, і я закоханий у цей район. Я, в принципі, урбаніст. Я навіть відпустку провів у себе вдома – і чудово почуваюся. Розмовляла Наталія Хоменко Фото: Наталія Хоменко та з особистого архіву Віталія Малахова