Закрити
Коли День святого Пантелеймона цілителя за новим календарем День Пантелеймона цілителя – поздоровлення, листівки, картинки. Привітання у прозі День Пантелеймона целителя 27 июля – традиции, приметы, что нельзя делать День Пантелеймона целителя – поздравления, открытки, картинки 10 хвороб, при яких диня протипоказана Як використовувати куркуму для здоров’я та краси волосся Детальний гороскоп на серпень для всіх знаків Зодіаку 10 способів покращити роботу мозку 13 швидких рецептів смачної вечері Чим корисна кориця для здоров’я та краси волосся Гороскоп таро на 24 липня для всіх знаків зодіаку Лев: повна характеристика, таємниці та призначення знаку Зодіаку

“Для мене це нестерпний біль”: Олександра Миколюк про вплив війни та майбутнє України

Поділись цікавим

Блогерка Олександра Миколюк, відома за участі у шоу “Холостяк”, дала ексклюзивне інтерв’ю про рідний Донецьк, ранок 24 лютого, друзів-росіян та майбутнє України.

1. Ви родом із Донецька. Згадаймо ранок 24-го лютого. Яким він був для вас, чи не було відчуття «дежавю»?

У мене дуже міцний сон, тому коли почалася війна, я не чула нічого. Потім коли телефон почав розриватися від дзвінків і повідомлень, а в двері стала наполегливо дзвонити моя подруга, вона ж сусідка. Власне, вона мені й сказала: «Саша, почалася війна». Усвідомлення того, що сталося, до мене прийшло не одразу. Я буквально з перших днів почала допомагати людям, багато часу приділяла на доставку допомоги до пологових будинків Києва, допомагала сім’ям виїхати з гарячих точок, знайти нове житло та інше.

Я постійно була в цьому божевільному ритмі і на день 4-й мої друзі просто вихопили у мене з рук телефон із фразою: «Досить! Тобі потрібно поспати». Я лягла в ліжко і в цей момент до мене прийшло повне розуміння того, що в країні війна. Але, якщо чесно, мені здається, що і зараз я не до кінця усвідомлюю все те, що відбувається. Кожна новина про те, що прилетіла ракета, що вмирають люди, призводить до шоку. Я не можу звикнути до цього і ніколи не звикну.

А щодо «дежавю», якоюсь мірою це для мене якась паралель із рідним містом. У 2014 році я ще жила у Донецьку. Коли почалися бойові дії, я не змогла там довго перебувати. Буквально за 1,5 місяці поїхала звідти. Як зараз пам’ятаю своє прагнення поїхати, бажання позбутися цих страхів. Але все те, що я відчувала тоді, всі ті відтінки емоцій, які були і виникають зараз від того, що відбувається, намагаюся ховати. Для мене це нестерпний біль. Починаючи з тих днів 8 років тому й дотепер – я не можу повірити, що це все відбувається. І все ж таки складно назвати всі мої відчуття «дежавю». Те, як створюються республіки на тимчасово окупованих територіях, як вони намагаються зліпити з нашого Херсона – «ХНР», за тією ж стратегією, якою була в Донецьку – ось це я назвала б «дежавю».

Чи були в перші дні війни думок виїхати до іншої країни, де безпечно?

Звичайно, були. Мої друзі, близькі та рідні люди буквально наполягали, щоб я покинула країну найближчим часом. Але я розуміла, що по суті проживаю всю цю історію вдруге у своєму житті. Складно прийти до тями і знову переконати в тому, що треба знову бігти. Я ніби відмовляюся від «синдрому жертви» і подумки, як дитина, тупаю ногою зі словами «не виженете мене вдруге з моєї Землі». Тим більше, я тут потрібна людям, і поки вони потребують мене, я не маю права залишити Україну. У мене все добре, є дві руки, дві ноги, є контакти та ресурси, щоб допомагати. І поки у мене є ця можливість – я це робитиму! Це мій обов’язок.

Як змінилося ваше життя після 24 лютого?

Це не можна описати словами у цілому. Життя змінилося кардинально. Багато хто говорить про те, що змінилися цінності. В моєму випадку єдине, чого не торкнулася вся ця війна, – це якраз цінності. А переважно змінилося все. Насамперед – страхи. Страшно за своє життя, за життя близьких, страшно за те, що відбувається зараз із людьми. Так не має бути! Ніхто не має права забирати життя в людини!

Можливо, на мене вплинуло життя у Євросоюзі, адже я прожила 6 років у Чеській республіці. За цей час я дуже перейнялася цінностями, на яких збудований Європейський Союз. Там людське життя понад усе – і це дійсно так має бути. Тому всі мої думки та дії спрямовані на те, щоб допомогти людям фізично, морально та інформаційно. Я порушую соціально важливі теми у своєму блозі, доставляю допомогу, якось привозила корм для тварин однієї бабусі, у якої вдома аж 20 кішок (посміхається), разом із моїми друзями із Праги ми шукали житло для біженців з України. Загалом, волонтерська діяльність – це те, чим я зараз живу!

Олександра Миколюк про волонтерство

«Відсіявся» чи хтось із вашого оточення за цей час?

На превелике моє щастя, я зараз розчаровуюсь у людях, яких ніколи не знала – у російських солдатах, у російському уряді. Але в моїх друзях-росіянах я абсолютно не розчарована, оскільки з першого дня вони допомагають нашим біженцям з України в країнах Євросоюзу.

До речі, з однією з моєю подругою з Росії, яка допомагає українцям, сталася дивовижна історія. Вона познайомилася з новими людьми там, де вона зараз, її запросили за стіл і в розмові запитали звідки вона. Коли дізналися, що Маша з Росії, прозвучало ще одне запитання: «Що ж ви робите тоді за цим столом?», на що вона абсолютно правильно відповіла: «24-го числа у мене, у росіянки, була повністю знищена в серці та душі моя країна, моя батьківщина. З того дня батьківщини у нормальних й адекватних росіяни більше не існує».

Я б не пробачила собі, якби помилилася у людях. Усі мої друзі висловлюють стурбованість питаннями «де ти?» і «як ти?», а не питаннями про те, якої сторони я дотримуюсь. Для всіх людей у ​​моєму оточенні ситуація очевидна і проста – на Україну напав злочинний та терористичний уряд рф.

5. Чим ви займаєтесь зараз? Опишіть свої будні.

Зараз мої будні, як і у всіх українців, абсолютно не такі, якими вони були до 24 числа. Кожен мій день завжди проходить по-різному. Я намагаюся допомагати людям, купую необхідну допомогу, доставляю її, роблю якісь збори коштів, координую людей. Іноді з’являється час на підготовку до іспитів в університеті. Практично щодня я спілкуюся з мамою та бабусею по відеозв’язку. Вони зараз у Донецьку. Тримати з ними зв’язок – це неймовірно важливо і для них, і для мене.

За час війни ми вкотре переконалися, що українці – неймовірні люди. Розкажіть про ваше спілкування з людьми, можливо, чиясь історія найбільше запала в душу?

Незабаром я братиму інтерв’ю в одного з наших бійців. Його історія шалено вразила і залишилася у моєму серці. Поки не говоритиму хто він, але скажу так: з 2014 року він на фронті бореться за Україну, при цьому – він громадянин іншої держави. Думаю, дуже скоро ви почуєте його історію. Взагалі мені здається, що героїзм простежується у кожного з нас. У матерів, які, наприклад, ніколи не виїжджали навіть за межі свого міста, але зараз для порятунку своєї дитини поїхали у невідомому напрямку.

Герої – це ті люди, які ділять один з одним шматок хліба у підвалах Маріуполя. Герої – це старі люди, які всі свої заощадження перераховують на потреби ЗСУ. Герої – це навіть власник заправки (усміхається). Чула одну історію, що навіть коли окупанти заходили до міста, він не залишив свою заправку і сказав, що наливатиме бензин кожному українцю безкоштовно, а ворог не отримає й краплі його палива. Такі сильні історії оточують нас щодня.

Я вважаю, що після цього ми зміцнилися не лише як нація, ми ще й зміцнилися у коханні та повазі один до одного. Кожен перейнявся людяністю. Навіть просто на вулиці більше людей почало підходити один до одного і питати: «Як справи?», «Вам чимось допомогти?» або «Як добре, що сьогодні вийшло сонце». Я живу в Києві і поруч із моїм будинком є ​​пекарня, де печуть багети. Пам’ятаю, минув тиждень з початку війни і я вийшла на прогулянку з собакою, а ці хлопці з пекарні впіймали мене прямо на вулиці і дали мені ароматний та хрусткий багет (усміхається). Все те, чим ми зараз пишаємось і вихваляємося, це і є те, як загартовується сталь, як загартовується суспільство. Щоправда, шкода, що такою ціною.

7. Втрати. Чи торкнулося це вас?

Втрати, на превелике щастя, мене та моєї родини не торкнулися. Але щодня, коли я прокидаюся і читаю зведення від моїх знайомих військових, відчуваю цей біль. Це відчуття розриває мене буквально на шматки.

8. Емоційні гойдалки – головний атракціон війни. Чи торкнулося це вас? Чи була у вас депресія і як із неї виходили?

Емоційні гойдалки я на собі добре відчула. Психологічно це дуже тяжко. Моя основна проблема полягала в тому, що я намагалася допомогти всім, але абсолютно не думала про себе. Чи їла я, чи спала я, чи відчувала емоції і чи дозволяла їх відчувати… У моїй голові було так: поки ти фізично в безпеці і тобі всього вистачає, зроби все, щоб допомогти тим, кому пощастило не так, як тобі. І на цьому все!

Багато хто говорить, що вийти з цього складного емоційного стану можна за допомогою фізичної активності. Моя ж проблема в тому, що я гіперактивна і намагаюся просто не думати про свої почуття. Коли про них не думаю, то мені простіше.

9. Прикривати економіку в тилу – наш обов’язок. Як зараз справи із блогерством? Чи вдається заробити?

Вважаю, що в цей час ми маємо підтримувати одне одного у всіх сенсах. Блогерство живе зараз не так активно, як у довоєнні часи, але мене це не засмучує. Більшу частину прибутку, який надходить, пересилаю на допомогу своїх благодійних проектів. Знову ж таки, намагаюся допомагати людям як можу.

10. Яким бачите майбутнє рідної України та своє майбутнє?

Я, як дипломований політолог із європейським дипломом, вважаю, що не буде у світі жодної країни чи компанії, яка не захоче допомогти Україні. Так, можливо, щоб підвищити свій статус чи впізнаваність. Але це також і про людяність, адже у нас багато людей втратили свої будинки, вони зруйновані.

Я впевнена, що Україна стане цитаделлю талановитих людей, яким нададуть чудову нагоду відбудувати все наново, щоб усе було ще кращим і красивішим. Думаю, що у нашому менталітеті закріпиться відчуття того, що ми одна велика родина. Це саме те, що зміцнює будь-яку країну та економіку. Звісно ж, надалі Україна стане чудовою країною для іноземців. До нас їздитимуть за освітою, за якісними послугами, за тим, щоб переглянути архітектуру, заново створену з руїн. Попереду на нас чекає велике майбутнє!

Щодо того, яким я бачу своє майбутнє, в цілому нічого не змінилося з початку воєнних дій. Я б сказала, що просто мої плани та ідеї трохи відійшли на потім. Але в мене життя довге (посміхається). Упевнена, що ще буде час і місце для того, аби все вийшло. Як тільки все закінчиться, я поверну собі те прекрасне життя, буду жити в Україні, чудово тут почуватися, прагнути створювати і втілювати свої мрії в реальність!

Поділись з друзями корисним!