Артем Позняк про свою роль у “Незакритій мішені”, таланті та театрі «Licum»

1 березня о 21:00 на каналі “Україна” відбудеться прем’єра 24-серійного фільму “Незакрита мішень”. Одну з неоднозначних та яскравих ролей зіграв Артем Позняк. Що за персонаж йому дістався, як прізвище актора впливає на його вибори і яку виставу він досі із насолодою згадує? Відповіді на ці та інші питання читайте у нашому інтерв’ю. Артем, у серіалі «Незакрита мета» вам дістався неоднозначний персонаж. Розкажіть про нього. Роль справді дуже цікава та характерна. Мені є десь розвернутися. Мій персонаж – наглядач жіночої колонії та однозначно не той чоловік, про якого мріють глядачки. Він бере на себе відповідальності, не вирішує проблеми, за нього все робить жінка.

Здебільшого ваші герої – сильні, характерні та вольові чоловіки. Цікаво, яким ви були в дитинстві: відмінником, хуліганом своїм у дошку хлопцем? У підлітковому віці я був скоріше велелюбним хуліганом. (Сміється.) Зараз це дозволяє мені вести себе більш розкуто на знімальному майданчику, але при цьому я розумію, що інтелектуальна робота над роллю потребує величезної праці. Тут уже не до хуліганства та жартів. Ви вірите, що талант дається згори? І як ставитеся до свого акторського дару: як до інструменту, який важливий у професії, або як чогось такого, що може зникнути, якщо його не цінувати і марнувати? Я звик розділяти поняття «талант» та «дар». Вони зовсім різні. Дар – це те, що приходить вам із неба. Наприклад, коли 4-річна дитина читає Пастернака, хоч у будинку немає його книг. Або малює картини, але жодного разу не був у художній школі чи галереї. Йдеться про дар. Звідки він прийшов і коли піде, невідомо. А талант – це праця, постійна робота з себе, вдосконалення себе. І коли ти працюєш над своїм талантом, то знаєш кожну його грань, як вона виходила, з чого складається які зусилля ти доклав. І, на мою думку, втратити його неможливо, бо ти сам його створював. Ти знаєш усі нюанси себе. Тому талант втратити не можна, а дар можна втратити, тому що ти нічого не зробив, щоб він у тебе з’явився. Він звідкись з’явився. Хоча мене мучили такі сни, коли я не знав, як грати, забув акторські техніки, усьому розучився. Але потім прокидався, розумів, що це лише сон, і полегшено зітхав: «Начебто все пам’ятаю!» (Усміхнувся.) Ваша дружина – режисер. І в неї через професію головна роль. Ви це відчуваєте у стосунках? Чи ви з дружиною насамперед чоловік і жінка? У нашій сім’ї ми і режисери, і актори, і чоловік із дружиною, і чоловік із жінкою. У нас усе як у людей. Іноді, звичайно, ми заграємось і тоді говоримо один одному: «Стоп. Вимкнули режисера». (Усміхнувся.) Хто ваш головний критик, коли ви аналізуєте свою роботу? Коли приходиш сам із запитанням, то це вже не можна назвати критикою, швидше за все, ти отримуєш пораду або проводиш спільний аналіз матеріалу. Ми вдома дуже багато говоримо про кіно. І дружина так само приходить і цікавиться моєю думкою про виконану роботу. Наприклад, коли їй надсилають поки що сирий монтаж, вона теж мене просить: «Подивися. Що ти скажеш?” Зіркова хвороба з’являється, коли людина не готова прийняти успіх чи це залежить від інших факторів? Це від виховання. Я маю на увазі творче виховання. Ти можеш бути якою завгодно людиною, але якщо приходиш у цю професію, то з тебе в правильному творчому виші струшують все лушпиння і починають ліпити артиста. І якщо ти потрапляєш до хорошого майстра, то тобі з перших днів зроблять вакцину від зіркової хвороби, і ти ніколи нею більше не захворієш. З іншого боку, я просто не знаю, де можна заразитися. Тому що в наших серіалах так жебракуються колективи, що в них люди прості та творчі. І ти так заглиблюєшся у вирішення спільного завдання, що не маєш часу показувати свою «зоряність». Хоча якщо говорити про соцмережі, які стирають межу між людьми, то іноді з деякими передплатниками потрібно поводитися як зірка з тієї простої причини, що вони не відчувають меж. В результаті з’являється фамільярність та недоречні коментарі. Мені, дякувати Богу, не надсилають якісь негативні відгуки, але обговорюючи мої ролі чи фільми, доходять до панібратства. Іноді це неприємно. Ви є засновником театру «Licum». Чому виникла ідея його створити? То була театральна компанія. І вона з’явилася через те, що, закінчивши інститут, мені треба було десь працювати. Виходити з професії не хотілося, а в наші театри я не пробувався. І тоді вирішив створити антрепризний театр. Але його робота закінчилася під час революції, бо тоді вже не було до сцени. До того ж – не вигідно, бо підскочив курс долара, а витратну частину під час гастролей ніхто не скасовував, треба було оплачувати все. Сьогодні як такого театру не існує. Але насправді це був дуже цікавий час, і ми створювали добрі проекти. У мене навіть відбулася моновистава «Крейцерова соната» за повістю Льва Толстого. Півтори години я один грав на сцені. Без партнерів – нема за кого сховатися. Прекрасна вистава, досі з насолодою про неї згадую. Вам зараз не вистачає сцени? Адже у театрі зовсім інша енергетика. Я заповнюю це роботою зі студентами. Викладаю в національному університеті культури та мистецтв та в академії естрадного та циркового мистецтв на кафедрі режисури. Звичайно, театр для актора – своєрідний тренінг. І наскільки можна актору обов’язково треба служити у театрі. Кіно нерідко знімається з кінця чи з середини. А у вашому житті були ситуації, коли ви розуміли, що та чи інша ситуація виникла надто рано, запізнилася чи повторилася? Постійно! Мені здається, це пов’язано з моїм прізвищем. Я чомусь не роблю щось вчасно або не є першовідкривачем, а стрибаю в останній момент. Наприклад, я вступив до інституту, а наступного року вже запровадили ЗНО. Мій потік на магістратурі навчався рік, а наступного вже набирали на півтора роки. Це може говорити про вас, як про людину, яка спочатку все ретельно аналізує і лише потім приймає рішення? Мабуть. Я ж Діва гороскопом. (Усміхнувся.) Тому мені треба все добре зважити, подумати і тільки потім зробити вибір. Вам це заважає в акторській професії? Адже зараз все дуже швидко відбувається. Звичайно, заважає, бо я боюся в якийсь момент не встигнути застрибнути в останній вагон. Мало того, якісь речі мені хотілося б робити першим. Записала Вероніка Кирилюк