Життя швидке. Надшвидкісні поїзди та літаки, новинки техніки, новинки моди. Стрічка новин, що оновлюється щохвилини. Куди б ти не пішов і що не зробив, усі кажуть: «Швидше». Відправляєш резюме на нову вакансію – «Швидше, нам потрібно на вчора», стоїш у черзі з трьох осіб – одна обов’язково скаже: «Швидше, я поспішаю», їдеш у транспорті – або ти сигналиш, або тобі сигналять швидше. Курси раннього розвитку для дітей з 1-го року, курси скорочення для шестирічок, для 13-річних курси профорієнтації. Весь світ кудись летить. І з самого народження ти вмикаєшся в цю гонку. Ти ще не встигаєш зрозуміти, куди бігти і навіщо, як з усіх боків тебе вже підштовхують: «Швидше». Біжимо ми всі загалом в один бік – на цвинтарі. Але багатьом хочеться зробити цей шлях яскравішим, чіткішим і, звичайно ж, швидше.
Fotolia
Синдром втрачених можливостей (СУВ) – нова хвороба нової доби. Поспіхом гонки ніколи сортувати. Ніколи думати, ніколи вибирати. Здається, що якщо зупинишся хоч на хвилину, життя піде далеко вперед, і ти не встигнеш. Куди? Знову ж таки – ми не думаємо над цим: «усі біжать, і я біжу»У чому виявляється синдром упущених можливостей? Насамперед, залежно людей від різних гаджетів. Навіть не від самих гаджетів, а від потреби бути онлайн. Скажи чесно, скільки разів на день ти перевіряєш свою сторінку на Фейсбуці, Вконтакті, електронну пошту, всякі месенджери? Чи можеш дозволити собі вимкнути звук телефону, наприклад, з 8 вечора до 8 ранку, щоб відпочити? Є якісь професії, де необхідність бути онлайн обумовлена специфікою, наприклад, лікар-реаніматолог, або хірург, або поліцейський, або пожежник. Але якщо ти перукар, бухгалтер або майстер з ремонту холодильників, то ніхто не помре, якщо підстрижеться або полагодить холодильник на день пізніше. Від шаленої швидкості гонки людині починає здаватися, що якщо вона пропаде з ефіру хоч на годину, то за цей час упустить якусь важливу інформацію чи можливості – клієнт ніколи більше не передзвонить, річний звіт не здасться і взагалі всі друзі на “Фейсбуці” подумають: “Він помер”. Сама специфіка соцмереж теж дуже стимулює розвиток синдрому.
Fotolia
Зверніть увагу, що люди розміщують на своїх сторінках в основному компліментарну інформацію – фотографії подорожей, розповіді про шанувальників, готових зробити все і навіть більше заради автора сторінки, інформацію про успіхи та досягнення, ну або на крайній край просто роблять репост якихось новин, статей або книг. В результаті про середньостатистичного користувача, точніше, користувачеві соцмережі можна скласти таке уявлення: дівчина або жінка, яка проковтує за добу тонну книг, статей, пісень і фільмів (якщо вона все це розміщує у себе на сторінці, значить, як мінімум прочитала-подивилася-послухала ), що постійно перебуває в подорожах і пригодах, має постійного партнера, з яким «ах, які стосунки» і ще кілька таємних і явних шанувальників, які печінки на інший кінець міста їй возять, квіти-букети надсилають, ще й холодильник чинять, і все «безоплатно, тобто дарма», «аби тільки Мальвіна любила мене одного». При цьому дівчина ще й примудряється працювати, на якій, зрозуміло, всі теж за найвищим розрядом – і відпустку на подорожі по 5 разів на рік їй дають, ще й зарплату у доларах платять. Що можна відчувати поряд із такою жінкою? Я, поки що описувала її портрет, уже відчула себе невдахою. Невдахою бути не хочеться, а значить, хочеться наздогнати і перегнати поки що більш щасливу суперницю. І замість відпочинку ми починаємо розміщувати на своїй сторінці щось, що доводить: ми теж дуже «на рівні».У роботі синдром втрачених можливостей проявляється в панічному страху піти у відпустку чи лікарняний. Людині здається, що під час її відсутності її або обженуть більш щасливі конкуренти, або всі швидко зрозуміють, що вона зовсім не потрібна, можна легко обійтися без такого фахівця. Ось і виникають ситуації, коли за 3 роки роботи людина жодного разу не ходила у відпустку або ж постійно приходить на роботу хворим, заражаючи всіх співробітників
Fotolia
Що ж робити? По-перше, визнати, що життя кінцеве, а значить, список можливостей також. Як неможливо з’їсти за раз 25 кг дуже смачної, свіжої та корисної їжі, так не можна і охопити всі можливості. По-друге, якщо ставити собі питання «а що буде, якщо я не встигну?», коли починаєш замислюватися над своєю дією, то може виявитися, що його значення зовсім не таке велике, а наслідки не такі фатальні. Так, не відповіла ти відразу на дзвінок клієнта, але завжди можна передзвонити йому трохи пізніше, він не знайде за годину чи навіть день іншого майстра. Так, ти пішла у відпустку на 2 тижні, але повернешся до того ж будинку, за той самий стіл, на те саме крісло. Звичайно, може статися, що за час твоєї відсутності офіс поглине цунамі, але тоді добре, що ти будеш не в ньому. По-третє, влаштовувати собі розвантажувальні дні від гаджетів. Або хоча б годинник. Як ти чистиш організм постами та дієтами, так почисти мозок, не заходячи в соцмережу як мінімум годину. І якщо хтось із твоїх друзів подумає, що ти померла чи невдаха, завжди можна потім з’явитися та загадково написати у себе на стіні: «Секс уже був. А не з’їсти мені кекс? До речі, ось фото… кексу». По-четверте, сказати собі: «Я не всеядна, я вибіркова, мені не підходять усі роботи, мені нецікаві всі новини та книги і мені не потрібні всі чоловіки на землі». Той, хто «всеїдний» – у нього булімія, це серйозний розлад, який потребує лікування. Зроби вибірковість своєю родзинкою. У морі однакових людей, що бездумно біжать, дуже важко розрізнити особи і особистості. Зупинися і дозволь світові розглянути та запам’ятати твоє обличчя. ЧИТАЙ ЩЕ: Криза 30-річних: поради тим, кому за 30 років Що означає вийти із зони комфорту
