З чого почати знайомство з українським чорно-білим кіно: радить кінознавиця

Чорно-біле українське кіно — це важлива частина культурної спадщини, яка відкриває нам не лише історію національного кінематографа, а й глибокі емоційні та естетичні виміри. Багато фільмів, знятих у цьому форматі, стали класикою і відіграли важливу роль у формуванні національної ідентичності та кіномови.

Розібратися з темою нам допомогла Олександра Калініченко — кінознавиця, членкиня Спілки кінокритиків України, редакторка онлайн-кінотеатру Такфлікс.

Трохи історії

Важливо зрозуміти, що саме на увазі ми маємо під чорно-білим кінематографом. Його можна умовно поділити на два типи: чорно-біле кіно, яке було створено безпосередньо до приходу кольору (що сталося в 30-х роках минулого століття) та фільми, які були зняти вже після того.

Чому це важливо розрізняти? Відповідає Олександра.

Важливу роль тут грає прихід звуку в кіно. Перші фільми були німими і звук з’явився в кіно тільки в 1927 році. Зустріли його дуже неоднозначно: той же Чарлі Чаплін, визнаний автор німого кіно, був проти використання звуку, адже вважав, що це просто зруйнує всі надбання кінематографу.

Кіномова німих фільмів була абсолютно іншою: постановка кадру, акторська майстерність, монтаж та загалом темпоритм фільму.

На відміну від звуку, появу кольору сприйняли спокійно, як поступовий та органічний прогрес. В Америці перший кольоровий фільм вийшов на екрани в 1935 році, в Україні – в 1939 році («Сорочинський ярмарок» Миколи Екка). Колір суттєво не вплинув на кіномову, проте надав нових нюансів зображенню.

Кадр з фільму “Людина з кіноапаратом”, джерело: Довженко Центр

Пізніше кіно знімалося вже в умовах доступності кольору, але вибір залишити фільм чорно-білим міг бути продиктований як економією, так і художньо-авторським баченням. Наприклад, чорно-білі фільми 60-х років, як “Забути Герострата!” чи “Криниця для спраглих”, використовують цей формат для підсилення символізму чи філософської глибини. 

У радянські часи чорно-білий формат залишався популярним навіть після впровадження кольору через обмеженість бюджету або доступу до відповідної техніки. Розуміння цього аспекту допомагає оцінити чорно-біле кіно не лише як естетичний вибір, але й як відображення соціальних і технічних обставин.

Кадр з фільму “Земля”, джерело: Довженко Центр

З чого ж почати дивитися український чорно-білий кінематограф?

Яке ж воно, українське чорно-біле кіно? І що ж подивитися, щоб зануритись в цей неповторний світ культурної спадщини?

Я б радила орієнтуватися на ті фільми, які вже були визнані кінокритиками та кінознавцями, як важливими в історії української культури. Це, звісно, буде трилогія Олександра Довженка, його шедевр «Земля» 1930 року та фільми до нього: «Арсенал» та «Звенигора». Також варто переглянути документальні фільми Дзиґи Вертова «Людина з кіноапаратом» та «Симфонія Донбасу»

Дуже цікаві, як на мене, фільми психологічного спрямування. До того я зазначала авангардні фільму, які не боялися експериментувати з формою. Проте, є більш глядацькі фільми.

Наприклад, одні з моїх улюблених – це «Нічний візник» Георгія Тасіна та «Два дні» Георгія Стабового. В цих фільмах – яскравий психологічний реалізм, і їх доволі легко дивитися. Загалом, я б радила орієнтуватися на чудовий список, який створив центр Довженка, – ТОП-100 найкращих українських фільмів. Там можна обирати фільми різного періоду, тематики і дивитися, які є чорно-білі фільми.

Якщо ж ми говоримо про пізніші періоди, то є деякі фільми українського поетичного кіно, які були зняти в чорно-білій палітрі – це «Камінний хрест» Леоніда Осики та «Анничка» Бориса Івченка.

Та й в наступні десятиліття чорно-біле кіно було популярним. Наприклад, фільм 1970-го року – «Чи вмієте ви жити?» Олександра Муратова, чоловіка режисерки Кіри Муратової. Це щемка та ніжна історія кохання в Харкові, натхненна французькою новою хвилею. Цей фільм дуже незвичайний для українського кінематографу того періоду.

Кадр з фільму “Камінний хрест”, джерело: Довженко Центр

Як сучасний український кінематограф надихається спадщиною чорно-білого кіно?

У фільмах Олександра Довженка та Дзиґи Вертова закладено візуальні, наративні та філософські принципи, які залишаються актуальними й сьогодні. Чорно-біла спадщина класиків безумовно надихає сучасних режисерів переосмислювати вічні теми в нових форматах. Цей вплив проявляється у різних аспектах кіномистецтва: від художніх прийомів до тематичного наповнення.

Більш детально про те, як українські режисери ХХІ століття звертаються до естетики, прийомів і тем чорно-білого кіно, розповідає Олександра:

Чорно-біле кіно – це саме те, з чого все почалося, і сучасні режисер_ки неодмінно будуть повертатися до першоджерела. Візьмемо до прикладу Данила Демуцького – оператора, який неодноразово співпрацював із Олександром Довженко. Вважається, що саме він заснував операторську школу в Україні. Його постановки кадрів настільки канонічні, що їх неодноразово повторюють, ними надихаються, і, звісно, це має вплив на сучасний український кінематограф. 

Сьогодні, коли колір вже повністю захопив кіно, чорно-білий формат став художнім вибором, щоб підкреслити різні події, час, місця або настрої. Є чудовий короткий метр Аркадія Непотилюка «ГКЧП». Він знятий повністю в чорно-білому форматі, і тільки один, останній, кадр – кольоровий. І це протиставлення у стрічці підкреслює кульмінацію подій.

Кадр з фільму “Прометей”, джерело: Довженко Центр

Як аналізувати чорно-білий фільм для кращого розуміння?

В сучасному прокаті в основному переважають кольорові фільми, що стало стандартом для глядачів. Більшість людей звикли до яскравих кольорів, що активують емоції, тому чорно-біле зображення може здаватися менш привабливим або навіть важким для сприйняття. Таке кіно не пропонує відволікаючих кольорових стимулів, що може вимагати більшої концентрації на деталях сюжету, акторських виконаннях та атмосфері. Це може бути втомлюючим або вимагати більше зусиль від глядача, який звик до швидкої візуальної інформації, яку забезпечує кольоровий екран​.

Тож наше заключне питання до Олександри звучить так:

“Які є поради для перегляду чорно-білого кіно?”.

Цікаве питання. Насправді, я не вважаю, що чорно-білі фільми так вже докорінно відрізняються від того, що ми дивимося в повсякденні. Можна навіть згадати приклад з популярної культури – серіал «ВандаВіжен». Перші дві серії там зняті як алюзія на сіткоми 1950-х та 60-х років. І глядачі доволі позитивно на це реагували. Не було якогось «о Боже, ні, я не буду дивитися чорно-білий серіал». А глядацька база, як можете уявити, в Marvel доволі велика.

Я нещодавно досліджувала, чим відрізняється сприйняття німого кіно від кіно сучасного, і можу сказати, що я не знайшла великої різниці. Когнітивні дослідження нам кажуть, що фільми німого періоду потребують від глядача більшого залучення. Ми маємо більше аналізувати під час перегляду. Проте, наш мозок, центр уяви, працює активніше: він домальовує всі нюанси, які нам зараз даються прямолінійно. Тому основна порада – це дивитися, і дивитися вдумливо.

Також в чорно-білому кіно багато що нам буде підказувати використання відтінків. Антагоніст буде одягнений у все чорне, а протагоніст – у все біле. Багато сюжетних елементів закладено в протиставленні чорного і білого. Також в чорно-білому кіно будуть більше значення мати, наприклад, ті ж тіні, які створюють відчуття загрози. Більшість горорів зняті в сірій палітрі, підкреслюючи відчуття напруженості, страху та безвиході.

Тому важливо дивитися вдумливо, не на фоні, і спостерігати: що саме цей кадр, що саме це положення світлотіні говорять нам про персонажів та про дію всередині кадру? І, насправді, від перегляду таких фільмів можна отримати неабияке естетичне задоволення.

Чорно-білий український кінематограф — це невід’ємна частина нашої культурної спадщини, яка розповідає про розвиток мистецтва й історію епох. Від робіт Олександра Довженка до сучасних експериментів, ці стрічки надихають режисерів і відкривають глядачам багатогранність візуального мистецтва.

Варто пам’ятати, що чорно-біле кіно вимагає вдумливого перегляду. Таким чином можна відчути глибину творчості та зрозуміти зв’язок класики з сучасністю.

Автор: Земцова Софія