Головний ворог жінок – відсутність часу для себе

Якщо для успіху потрібні довгі шматки часу віч-на-віч, то на таке багатство жінки ніколи не могли розраховувати. Кілька місяців тому, коли я насилу намагалася знайти у своєму дикому графіку час на свою книгу, колега порекомендував мені книгу про звички та розпорядок дня талановитих людей. Але замість натхнення, на яке я розраховувала, мене в історіях цих геніїв – переважно чоловіків – вразили не їхні звички та розпорядок дня, а звички та розпорядок дня жінок у їхньому житті. Їхні дружини оберігали їхній спокій, їхні служниці та економки готували їм сніданок чи каву у зручний для них час, їхні няні та гувернантки займали їхніх дітей. Марта Фрейд не тільки розкладала для Зигмунда щоранку приготований одяг, вона навіть видавлювала пасту йому на зубну щітку. Селеста, служниця Марселя Пруста, не тільки приносила йому щодня кави, круасани, газети та листи на срібному підносі, але готова була його слухати годинами, якщо йому хотілося поговорити. Деякі жінки були згадані тільки за те, що вони виносили: наприклад, дружина Карла Маркса, не згадана навіть на ім’я в книзі, жила в злиднях з трьома дітьми, які вижили з шести, поки він писав свої праці в Британському Музеї. Композитор Густав Малер одружився з надією талановитому молодому композитору Альме, після чого заборонив їй складати музику під приводом того, що в сім’ї може бути тільки один композитор. Натомість її завданням стало підтримання повної тиші у будинку. Після ранкового плавання, він кликав Альму свистком, і вона мала супроводжувати його на довгих мовчазних прогулянках, в процесі яких він у голові складав музику. Вона годинами сиділа на колоді чи траві, не турбуючи його. «У мені розгоряється така болісна боротьба», – писала вона у своєму щоденнику, – «і принижене мріяння про те, що буде людина, яка подумає про мене, яка допоможе і мені знайти себе в житті! Я зведена до прислуги! На відміну від чоловіків, які жили так, ніби право на особистий час їм даровано від народження, розпорядок дня, та можливості тієї невеликої кількості жінок – художників, які згадуються у книзі, були обмежені їхніми обов’язками щодо догляду за будинком та дітьми. Жорж Санд працювала ночами, звичка, набута нею ще в дитинстві, коли дитиною вона була змушена дбати про хвору бабусю. Час на книжки Франсін Проуз був обмежений шкільним автобусом. Аліс Монро писала «уривками» між турботою про дітей та прибиранням. А Майя Ангелоу працювала тільки тоді, коли збігала з дому, і замикалась у сусідньому готелі, де вона могла без перерви думати, працювати та писати. Навіть Ентоні Троллоп, який став відомим тим, що писав 2000 слів до 8 ранку щоранку, навчився цьому у матері, яка почала писати на замовлення у 53 роки, щоб підтримати хворого чоловіка та 6 дітей. Вона вставала о 4-й ранку і закінчувала працювати якраз до часу, коли потрібно було подавати сім’ї сніданок. Я думаю про всі ті книги, картини, симфонії, наукові відкриття, філософські трактати, які я вивчала в школі. Майже завжди авторами були чоловіки. Диригент Зубін Мета якось сказав: «не думаю, що жінкам варто грати в оркестрі», начебто вони не мали ні характеру, ні таланту. (сліпі прослуховування поклали край цій ідеї). Я думаю про інтерв’ю Патті Скельфі, в якому вона розповіла, наскільки складно було для неї вигадувати музику для її сольного альбому, тому що діти постійно їй заважали і вимагали уваги так, як вони ніколи не заважали їхньому батькові, Брюсу Спрінгстіну. І мене вражає ось що: справа не в тому, що у жінок не було здібностей, щоб зробити свій внесок у світ мистецтва.
Особистий час у жінок постійно розривали і переривали все їхнє життя, ритм їхнього дня підкорявся Сизіфові домашньої праці, виховання дітей та догляду за родичами – те, що підтримує сім’ю та суспільство. І якщо для створення чогось серйозного потрібні довгі, безперервні відрізки часу для концентрації, часу, в якому ти сама можеш вибирати, як їм розпоряджатися, часу, яким ти керуєш – на такий дорогий подарунок жінки не могли розраховувати ніколи, принаймні не отримавши закид у неймовірному егоїзмі. Навіть сьогодні, коли така величезна кількість жінок працює і заробляє, жінки, як і раніше, витрачають як мінімум удвічі, а іноді набагато більше чоловіків, на роботу по дому та догляд за дітьми. Одне з досліджень 32 сімей у Лос-Анджелесі показало, що безперервний особистий час для більшості матерів у середньому не перевищував 10 хвилин за відрізок. В іншому дослідженні денних ритмів жінок у науці, соціолог Джойя Місра та її колеги виявили, що робочий день жінки-професора набагато перевищували робочий день їхніх колег, якщо включати туди неоплачувану працю вдома. При цьому чоловіки і жінки проводили на оплаченій роботі однакову кількість часу, але час жінок і на роботі постійно переривався, розбитий, фрагментований з непропорційним обсягом додаткової організаційної та обслуговуючої праці, допомоги колегам, менторства, навчання, підтримки новачків і так далі. Чоловіки проводили довгі, безперервні відрізки часу, маючи можливість думати, займатися дослідженнями, писати, створювати та публікуватися – просуваючи власне ім’я, власні ідеї на світ. Торстен Веблен у своїй книзі «Теорія Святого Класу» пише, що всю історію людьми, які мають можливість обирати та контролювати свій час, були високостатусні чоловіки. Буквально на другій сторінці він виключає жінок, вказуючи, що вони разом зі слугами та рабами завжди були відповідальні за важку роботу, яка дозволяла високостатусним чоловікам мати час «подумати свої великі думки». Феміністичні дослідники вказували, що у жінок був свій, невидимий, пустий час – приємний, але продуктивний і суспільно допустимий, як, наприклад, гуртки шиття, спільна заготівля консервів, книжкові клуби. Але чистий пустий час, час, який можна витратити просто на себе – це у всіх сенсах безстрашний виклик підпільного опору. Можливо, доступний тільки, як пожартував один із дослідників, якщо ви, як письменниця, композитор та філософ Хільдегард фон Бінген, стали черницею. Феміністичні дослідження також виявили, що багато жінок не відчувають, що вони заслужили час для себе, на відміну від чоловіків. Їм здається, що це право треба якимось чином заробити. І єдиний спосіб це зробити – це дійти кінця нескінченного списку справ: «щоденні турботи», – як пише у своїй новій книзі Мелінда Гейтс – «вбивці мрії всього життя». Насправді, я намагалася знайти час, щоб сісти та написати есе близько чотирьох місяців. І щоразу, коли я за нього сідала, я отримувала панікуючий дзвінок чи лист від чоловіка, сина, дочки, від моєї мами, яка плуталася в документах після недавнього вдівства, від кредитної компанії, від механіка з якоюсь терміновою поломкою, чи що? ще, що вимагало негайної уваги, щоб запобігти черговій катастрофі. Я пам’ятаю, як інтерв’юювала психолога Міхалі Чиксентміхалі, який прославився введенням у науку терміна «потік», пікового переживання, в якому людина настільки занурена у значну і захоплюючу справу, що час, по суті, зникає. Саме знаходження в потоці вважається за необхідне для того, щоб художник чи письменник створив щось цінне. Я запитала його, чи була в його дослідженнях можливість побачити, чи жінки мають шанс бути в стані потоку стільки ж, скільки чоловіки. Він замислився на хвилину, а потім розповів мені історію жінки, яка втратила рахунок часу, поки прасувала чоловіка сорочки. Поетеса Елеанор Росс Тейлор жила все своє життя в тіні чоловіка, письменника та володаря Пулітцерівської премії, професора Пітера Тейлора. «Багато років я говорила своїм віршам «ідіть, у мене зараз немає на вас часу», – розповіла вона в інтерв’ю 1997 року. «Але багато в чому це була ліньки. Якщо дуже хочеться писати, ти пишеш. Я відчуваю неймовірну втрату великих, ненаписаних віршів, які були менш важливими, ніж натерті підлоги. І довгий час я думала, що очікування, що підлоги важливіші, та інші важливіші, і що саме вона повинна їх натирати ці очікування і тримали ці ненаписані вірші всередині неї, як пружину, здавленими, як пише Майя Ангелоу, так сильно, що це спричиняє фізичний біль. Але, можливо, справа не тільки в очікуваннях, а в тому, що жінки відчувають, ніби вони не заслуговують часу для себе, або стільки часу для себе, щоб воно було довгим і його не переривали. Можливо, ми ставимо свої нерозказані історії на кінець черги, бо відчуваємо, що вони не варті того, щоб їх слухали. Письменник В.С Найпол вважав, що жодна жінка-письменник не зрівняється з ним, що жіноча проза «занадто сентиментальна», жіночий погляд на світ «надто вузький», тому що, ну ви ж розумієте, переживання життя – воно ж за умовчанням чоловічий досвід. І я думаю: а якби жінка написала докладний роман у шести томах про своє життя, отримала б вона таку ж увагу та міжнародне визнання, як норвезькі письменник Карл Уве Кнаусгаард, автор роману «Моя Боротьба»? Вірджинія Вульф якось написала фантастичний твір, уявляючи, що було б із Шекспіром, якби він був народжений жінкою, або якби у нього була така ж талановита сестра (подумайте про юне обдарування Наннерль Моцарт, чиї ранні твори її брат Вольфганг називав « прекрасними», але які були втрачені або залишилися поховані всередині неї, так і не написані, коли вона зникла в обов’язковий небажаний шлюб) Міс Шекспір, пише Вульф, не мала б часу і можливості розвинути свій геній – її б не пустили до школи, залишили б працювати на кухні, видали б заміж підлітком, і били б, якби вона чинила опір. В історії Вульф сестра Шекспіра, незважаючи на свої обдарування, збожеволіла, замкнувшись у занедбаному будинку в лісі, з тавром відьми. Але це не кінець історії. Вульф уявила, що у далекому майбутньому буде народжена жінка геній. Її здатність розкритися у своєму таланті, її почуття, що її голос, ідеї, бачення коштували того, щоб їх висловити – залежатимуть від того, що ми створимо за світ. “Вона прийде, якщо ми створимо їй такий світ”, – писала Вульф. Я не наважуюся стверджувати, що в чомусь геніальна. Але іноді мені сниться, що сиджу в темній кімнаті за столом, а навпроти мене сидить інша версія мене, вільна, що нікуди не поспішає, і п’є чай. “Шкода, що ти так рідко заходиш у гості”, – каже вона. І тоді я думаю, може бути цей північний біль, що осідає страхом в районі сонячного сплетення, живе там не тільки тому, що в мене так мало неперервного часу, але й тому, що я боюся, що приховане в мені – не варто бути розказаним. Можливо, я не хочу зустрічатися саме з цим усвідомленням у темній кімнаті, яка мені так часто сниться. І я думаю: а якби ми постаралися і створили світ, у якому сестри Шекспіра і Моцарта, або будь-які інші жінки, могли б розцвісти. Що було б, якби ми вирішили, що жінки заслуговують на час відійти в свою темну кімнату, і залишитися там за столом стільки, скільки їм хочеться? Що, якби ми частіше зустрічалися з собою, пили б із собою чай, слухали б свої приховані історії, спостерігаючи, як вони розправляються, як пружина, і знаючи, що вони цінні, бо вони справжні? Автор: Brigid Schulte Пеєревод: Ольга Нечаєва Ілюстрації – @mikyung__lee