Чому у світі все більше жінок обирають самотність? Мабуть, вони ненавидять чоловіків? А може, вони мають завищені вимоги? А може, з ними взагалі щось гаразд? Чи не лесбіянки вони? Чи у них страх близькості? Чи вони з неповної сім’ї, і у них немає поняття про сімейну модель? А я запитаю – чому вільна жінка взагалі має шукати виправдання та пояснення?Чому вільна жінка є таким об’єктом настирливого інтересу з відтінком жалості? Адже ніхто не питає жінку, чоловік якої постійно зраджує, чому вона живе з ним! Як не питають і дружину алкоголіка: Чому ви разом? Бути жінкою за чоловіка в нашому суспільстві вважається нормальним. При цьому ні якість чоловіка, ні якість відносин з ним до уваги не беруться. Бути вільною можна, тільки якщо ти називаєшся самотньою і ти нещасна у своїй самотності. Тебе пошкодують і одразу спробують прилаштувати.
Бути вільною та щасливою самою собою – у нашому суспільстві нонсенс. Тобі не вірять. Спочатку за звичкою намагаються шкодувати та прилаштувати. Але коли жалість відскакує від твого щастя, як тенісний м’яч, а від пристроювання ти відмовляєшся – тут же починають ненавидіти чи шукати вади. Насправді самотність чи парність – лише вибір однієї з форм життя, який кожен із нас робить сам.Не можна бути і вільною, і одружена одночасно. І за волю ми платимо свою ціну. Як за одруження кожен платить свою. Як ви, мабуть, здогадалися, я вільна жінка. Я нікого не шукаю. Колись шукала. Я думала, що треба бути як усі – зі штампом, обручкою та дитиною в колясці. Я пробувала, старалася. Знімала псування, будувала астрологічні прогнози, на сайти знайомств ходила як на роботу. Чоловіки з’являлись. З якимись із них я будувала серйозні стосунки, але все виявлялося даремно. Здивування і розчарування не було межі – я лаяла чоловіків, які «подрібнювали», світ, який несправедливий, заздрила жінкам, які «вже», а я все ще ні. Так би й закінчити мені в клініці неврозів, якби в моє життя не стало проникати прозріння. Сталося це якраз у стосунках з одним із потенційних кандидатів у чоловіки. Ми жили разом під одним дахом, я старанно намагалася робити все, що повинна в моєму розумінні робити майже заміжня жінка, він теж намагався, тільки життя моє ставало все більш і похмурішим. Здавалося, з неї пішла радість і легкість, я просто існую. Навіть не я, а хтось, що танцював нескінченний ритуальний танець навколо священного стовпа. А я стояла осторонь і спостерігала.Правда приходила поступово, і вона мене лякала – жити вільною мені краще, ніж жити у парі. Але чи можу я кинути виклик суспільству? Чи вистачить у мене сил відстояти свій вибір чи, може, ще краще пошукати? Досить. Тепер я просто живу: зустрічаюся, тішуся, закохаюся. Пишу статті, працюю, гуляю. Звичайно, іноді я думаю про старості, про те, хто піднесе мені ту саму горезвісну склянку води. І було б лукавством сказати, що я не думаю про це, не боюся смерті чи старечої безпорадності. І боюсь, і думаю. Але знаю: якщо в мене вистачило сил вибрати свободу в житті бути собою, то вистачить їх і на те, щоб зустріти старість, навіть якщо вона прийде разом з Альцгеймером.Чому жінки обирають самоту?
Опубліковано: 06 Вересня, 2018
Поділись цікавим