Женский журнал Лиза — женский сайт для современной женщины Лиза – онлайн-журнал для успешных девушек. У тебя есть вопросы - мы дадим ответы на все. Мы можем стать твоей настольной книгой успеха. Новости шоу-бизнеса, полезные советы, секреты красоты и здоровья – мы сделаем твою жизнь ярче!

Вірші Ліни Костенко: найкраща поезія на усі випадки

Ми зібрали прекрасні вірші для всіх, хто хоче ще раз торкнутися легендарного таланту.

10 найкращих віршів Ліни Костенко

Ліна Василівна Костенко — безкомпромісна та чесна. Вона завжди говорила те, що думала, і не соромилася бути відвертою. Може, саме тому в усі часи її поезія промовляє до кожного, незалежно від статі, віку, вподобань.

Ліна Костенко вірші

Про красу та вдячність

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Про шлях

Світ надзвичайно широкий
має укладисті далі.
Від того і перші кроки
майже завжди невдалі.
Безпомічні вірші перші.
Нещасне перше кохання.
Немає ніяких звершень,
а тільки одні поривання.
А потім проходять роки,
з’являється стримана сила.
Поглянеш – а перші кроки
вже й пилом давно притрусило.
І смішно тобі, й сердито,
і ти забуваєш часто:
для того щоб добре ходити,
раз десять треба упасти.

Про вічне кохання

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

вірші ліни костенко про кохання

Unsplash

Про найдорожчих

Та все писав: «На спомин». Не «На згадку».
Бо згадка що? Зітхнеш — і одлетить.
А спомин — це таке щось неповторне,
таке щось невимовне і сумне,
що коли він крилом своїм огорне,
то це уже ніколи не мине.
Це цілий світ, якийсь інакший вимір,
який ніколи нас не полиша.

А може, спомин — це далекий вирій,
де вже посмертно гріється душа?..

То де ж вона зігріється вже зараз?!
До кого ж вона крильми припаде?
Ярину вб’ють, Наталка вийде заміж,
Катруся десь в Ельзасі пропаде.
І мати вмруть, і батька вже не стане,
І хата буде інша на горі.
І хто тепер ті фото вже дістане,
кому вони на світі дорогі?
Верба усохне, і спиляють грушу,
Зелене море зроблять із Дніпра.
Ще брат живий, та він глухий на душу,
Є братова, але вона стара.

Є обеліски, плити, і колони,
і урочисті квіти роковин.
І хто ми є? Усі усім мільйони.
А хтось комусь однісінький-один.

Тому ми люди. І життя навколо.
Тому є людство. Нація. Сім’я.
Нема на світі в тебе вже нікого.
Але у тебе є на світі я.

Про спогади

Навшпиньки повертаюся в ті дні.
Вони, як сонце, сходять у мені.

Там є наш дім і обрій твоїх рук,
і ще душа не відає розлук

І ще є час для друзів і гостей.
І щастя є. І донечка росте.

І син малює квіточку зорі,
як той Маленький принц Екзюпері.

Про плин часу

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Про поезію та силу слова

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Про наші крила

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Про життя

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

Про справжнє

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Вірші Ліни Костенко для дітей

Ліна Костенко написала немало віршів для дітей, тому якщо шукаєш щось для читання з дитиною або який вірш вивчити на дитяче свято, цей розділ статті тобі підходить.

Польові дзвіночки

Піднімає джміль фіранку.
Каже: — Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, почувалось?
Чи дощу не почувалось?

Виглядає бджілка з хатки:
— У дзвіночку добре спатки.
Цей дзвіночок — як намет.
Тільки дощ — як кулемет.

Чародійне слово

Хлоп’я у полі стежкою прошкує.
Метелик білий в маки залетів.
Чорненький котик в снопиках мишкує,
вони такі під сонцем золоті!

Він ловить шурхіт, шелест, шарудіння,
хапає снопик лапками двома.
А миша знає слово чародійне,
і він її ніколи не спійма.

вірші ліни костенко для дітей

Unsplash

Бабуся-Ягуся

Сьогодні ця паличка буде чарівна.
Це жаба не проста, це жаба-царівна.
Он котик-воркотик, он Баба-Яга
між добрих людей на мітлі сновига.

Одне ж бо дівчатко, як біле гуся,
сказало їй раптом: — Бабуся-Ягуся.
А баба як тупне на нього ногою!..
Ото щоб Ягу називало Ягою.

Сунички

Пiд маленькими яличками
У смарагдовiй травi
Лiто виросло суничками —
То по однiй, то по двi.

Ой, сестриченько-яличко,
Ти не дряпай моє личко,
Я суничок назбираю
Жменьку мамi i собi!

Вірші Ліни Костенко про кохання

А це — найпроникливіші та найкращі вірші Ліни Костенко про кохання, які точно додадуть твоєму настрою трошки романтики.

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

***

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

поезія ліни костенко про кохання

Unsplash

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.

Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.

Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.

Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

Вірші Ліни Костенко про природу

Природа, яку описує Ліна Костенко у своїх поезіях — ніжна, чарівна, неймовірна. Хочеться поринати у її вірші, захоплюватись цією природою, її красою, ніжністю.

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

вірші ліни костенко про природу

Unsplash

Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.

***

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам’яті вустами.

Вірші Ліни Костенко про Україну

У Ліни Костенко також є чудові вірші про красу та велич нашої Батьківщини. Ось найкращі поезії Ліни Костенко про Україну.

Усе моє, все зветься Україна

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

вірші ліни костенко про україну

Unsplash

Спинюся я

Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом —
по гарячому сліду…

***

І засміялась провесінь: — Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом?..

Проникливі вірші Ліни Костенко

Уривок з поеми «Маруся Чурай»:

Світає, господи, світає…
Земля у росах, як в парчі.
Маріє, Діво Пресвятая,
це ти так плакала вночі?

Якісь он квіти, сині-сині
на голу цеглу повились.
Спиває ранок по росині,
як в нас під хатою колись.

Тюремник виповз на прогулянку.
Проходить варта по двору.
Як швидко ніч оця прогулькнула!
Сьогодні вранці я умру.

Печаль осиплеться, як маки.
Заорють місце орачі.
Лиш десь на хуторі собаки.
Ще довго витимуть вночі.

Душа у безвісті полине,
очима зорі проведуть.
Чи хоч пучечок той калини
мені на груди покладуть?

…Одмучилась. Одгостювала
на цій неправедній землі.
І одспівала… одспівала!..
Ще одхрипіти у петлі,—

і все. І досить. Засинаєш.
Така непам’ять огорта…
А що, тепер, Марусю, знаєш,
що значить в світі самота?

В дні, прожиті печально і просто…

В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: — Люблю…

Є для серця така покута —
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

Мій перший вірш написаний в окопі…

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум’я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик —
як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком —
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах — як море в перископі,
І спомин той — як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.

Мені відкрилась істина печальна…

Мені відкрилась істина печальна:
життя зникає, як ріка Почайна.

Через віки, а то й через роки,
ріка вже стане спогадом ріки.

І тільки верби знатимуть старі:
киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.

Красиві вірші Ліни Костенко

Поезія «Ван-Гог»

Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп’ятий світ.
Я — надгріб’я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрякло грозою.
Вигинаються пензлів хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня,
залатаних терпінням,
я кулаки до смерті донесу.
Самовитий — несамовитий —
не Сезанн — не Ґоґен — не Мане —
але що ж я можу зробити,
як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть. Божевільний!
Що ж, може бути. Він — це значить я.
Боже — вільний…
Боже, я — вільний!
На добраніч, Свободо моя!

Найнезабутніше з облич

Найнезабутніше з облич,
таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
Він не обізветься. Не може.

Там ні печалі, ані сліз.
Ні дня, ні вечора, ні рання.
Його нема ніде. Він скрізь,
вже в остаточній формі існування.

А ти маєш улюблений вірш Ліни Костенко? Поділися з нами в коментарях!

Мнение редакции может не совпадать с мнением автора статьи.



Статьи по теме


Лиза в Telegram!
Комментарии
3 комментария
  • Станіслав:

    Циферблат годинника на розі
    хуртовини снігом замели…
    Нам з тобою, видно, по дорозі,
    бо ішли й нікуди не прийшли.
    Знов ті самі вулиці незрячі
    і замету хвиля снігова.
    Нам з тобою легко так, неначе
    вітер нам підказує слова.
    — Підкажи найлагідніше слово,
    я його слухняно повторю.
    Розгуляйся буйно і раптово,
    заглуши усе, що говорю! —
    Не було ні зустрічі, ні туги.
    Не було пориву і жалю.
    Я спокійна.
    Я щаслива з другим.
    Я тебе нітрохи не люблю.
    А якщо заплачу і руками
    я торкну ясне твоє чоло, —
    нас не бачать леви біля брами:
    левам очі снігом замело.

  • Ніна Новожилова:

    У світі злому і холодному,
    де щастя зіткано з прощань,
    чи ми пробачим одне одному
    цю неспоівану печаль?
    Чи будем вік себе картати?
    Але за віщо, Боже мій!
    За те,що серце калатати
    посміло в ніжності німій?!
    За ті передані привіти?
    За тихий погляд, що п»янить?
    Нехай це сонечко посвітить.
    Нехай ця туга продзвенить.

    Іще дуже подобається вирази: «Якби я знала, що то щастя, я б зупинила оту мить».

    «»З душі у душу- накоротша відстань.
    Чому ж так часто транспорту нема?»

    «Ця казка днів — вона була недовгою,
    Цей світлий сон — пішов без вороття,
    Це тихе сяйво над моєю долею —
    Воно лишилось на усе життя».

  • Jimin and Victoria:

    Страшні слова, коли вони мовчать,
    коли вони зненацька причаїлись,
    коли не знаєш, з чого їх почать,
    бо всі слова були уже чиїмись.
    Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
    із них почав і ними ж і завершив.
    Людей мільярди і мільярди слів,
    а ти їх маєш вимовити вперше!
    Все повторялось: і краса, й потворність.
    Усе було: асфальти й спориші.
    Поезія – це завжди неповторність,
    якийсь безсмертний дотик до душі.

Оставить комментарий
x