Як підкорити вершину, якщо ти – просто дівчинка: # особистий досвід

Дивишся на шалено красиві фото гір і мрієш якось там опинитися? Великі гори це реально не тільки для професійних альпіністів. Можна бути тендітною дівчинкою, яка особливо ніколи не займалася спортом, і зайти на велику вершину, – упевнена наша сьогоднішня героїня. Анастасія Зайцева, телеведуча, тревел-блогер та мандрівник зі стажем у 47 країнах, ділиться з читачами liza.ua історією своєї перемоги – сходженням на гору Аконкагуа.   Анастасія Зайцева Півтора роки тому здійснила свою мрію та переїхала жити до Нью-Йорка. У свою колекцію збирає вершини – на рахунку вже три гори в Непалі, одна в Тибеті, та Аконкагуа, про яку йтиметься. Днями у мене сталася неймовірна подія – я зійшла на гору Аконкагуа в Аргентині (6962м). Це найвища гора у світі за межами Азії та найвища точка двох Америк, що входить у програму 7 вершин. Дуже хочу поділитися історією – мене одна одна така колись надихнула. Сподіваюся, моя надихне читачок “Лізи”!Аконкагуа (6962м, Аргентина, Анди) – одна із Семи вершин (найвищі вершини шести частин світу – прим.ред.), найвища вершина Південної Америки та найвища гора у світі за межами Азії.Великі гори – це реально Реально не лише для професійних альпіністів. Можна бути тендітною дівчинкою, яка особливо ніколи не займалася спортом, і зайти на велику вершину. Розповім, як на своєму досвіді. До речі, ще я боюсь висоти.Вже на підході до вершини на небезпечній скельній ділянці наш гід Дієго каже мені: «Подивися вниз, там видно базовий табір» – і показує на крихітні кольорові крапки, які за два з половиною кілометри від нас по вертикалі. А я відповідаю, що не можу подивитись, бо боюся висоти. На спуску з вершини на льодовому схилі я навіть попросилася встати у зв’язку з ним. Там кут ухилу – 45 градусів, один необережний рух – і можна полетіти на 2 км вниз. Звучить, мабуть, жахливо. Тоді навіщо йти? Коли мене питали, чому я йду – жартувала, що просто не змогла знайти аргументу, чому ні. А якщо серйозно, завжди йду за покращеною версією себе. За незвичайними людьми, які збираються у горах, та їх історіями. За інформаційним детоксом. Весь маршрут – це крутий підйом вгору вузенькою стежкою, і поговорити з сусідом не вийде. А йти часом так непросто, що зовсім не хочеться включати в навушники аудіокнигу або подкасти. Але незважаючи на пристойні фізичні навантаження, постійно супроводжує відчуття щастя та душевного спокою. А які ми застали заходи сонця! Могутні засніжені вершини Анд у заграві – це справді ексклюзивно! Такі види не купити за гроші, потрібно докласти чималих зусиль, щоб дійти на цю висоту, будучи весь цей час позбавленим базового комфорту. Ще я люблю робити щось екстраординарне. Блондинку з мікрофоном найменше очікують побачити в горах, одягнену в тисячу одеж і з набряклим від висоти обличчям. Вирушаю стереотипи про гламурність, властиву моїй професії.Мені подобається обтісувати себе – були моменти, коли я навіть плакала, але переборювала себе та йшла вперед. Так виховуєш силу духу та характеру. Гори вчать тому, що все можна подолати. Усі складнощі забуваються дуже швидко, і залишається лише приємне відчуття гордості. Тепер про складнощі Найстрашніше для мене це спуск. Коли всі сили віддані вершині, вже тремтять ноги, і треба бути дуже обережним. Більшість нещасних випадків у горах трапляються саме на узвозі. Ще можуть бути проблеми із питною водою. Вихід на штурм о 4-й ранку, і просто фізично неможливо встигнути накип’ятити до цього часу вдосталь снігу. Так вийшло, що наш гід – моя подруга, яка несла мій другий термос, була змушена евакуювати людину. І у всій цій метушні я забула забрати у неї цей термос, опинившись із половиною літра чаю на 17-годинний штурм. В результаті на зворотному шляху місцевий гід констатував у мене сильне зневоднення. Та я й сама це зрозуміла, коли, знесилена, влягла і їла сніг, а гід у цей час знімав з мене “кішки”, бо мені не вистачало сил розв’язати кріплення. Ще за збігом обставин я стала висотним кухарем цієї експедиції. Готувати на 11 осіб за умов висоти – заняття не з легких. Особливо добре пам’ятаю штурмовий табір на 6100 м. Тоді піднялася снігова буря, і не хотілося навіть носа висовувати з намету, який сам ходив ходуном від вітру. Але коли знаєш, що хлопці голодні і чекають на свій перекус, одягаєшся у все, що є, і розносиш їм їжу по наметах.Правила парку АконкагуаПідступний сюрприз прямо перед вершиною. Коли до неї залишається 200 метрів і ти вже бачиш її, починається найскладніша, болісна та небезпечна ділянка, на проходження якої потрібно ще 2-3 години залежно від швидкості групи.Також є саміт-час – 3 години дня. У будь-якій точці можна зустріти рейнджерів. І якщо вони вирішать, що ваша швидкість недостатньо висока, щоби вчасно досягти вершини, – розгорнуть вниз. Ми запізнилися на півгодини на вершину. Пощастило, що рейнджери в цей момент були нижчими. Інакше довелося б спускатися, не дійшовши зовсім небагато.У парку досить високі ціни на послуги портерів, тому всі речі потрібно нести самому. Коли зважила свій рюкзак у день повернення до базового табору, він важив 16 кг. З моєю вагою в 52 кг – це як третина мене. Не дивно, що мене з ним заносило від поривів вітру.У парку дуже стежать за екологією, тому свої біологічні відходи потрібно збирати до спеціально виданого для цього пакету. Якщо не повернути пакет на виході з парку – великий штраф.У нижніх таборах обов’язковий огляд лікаря. Якщо його пропустити і раптом що трапиться, то страхова згодом відмовиться платити за евакуацію, а це кілька тисяч доларів за вертоліт. Харчування та побут Буде не зайвим потренуватися ставити намети, в умовах висоти та постійного вітру – це не найприємніше заняття. На третю-четверту ніч я звикла до дискомфорту та холоду, навіть каміння в спину майже не тиснуло. З гігієни – кухоль води та вологі серветки, душ можна прийняти лише спустившись після сходження до базового табору. Усі продукти закуповували у місті та везли із собою. Є обмеження щодо їжі, яка витримає транспортування на мулах, пекуче сонце та мінусову температуру вночі. Тому брали крупи, макарони, багато консервів, сиру, ковбаси. Звичайно ж, солодощі: шоколад, печиво та дольче ле лече – це наше варене згущене молоко і за сумісництвом національна насолода Аргентини. Намагалася готувати щось смачненьке для хлопців, роздобула навіть м’яса та овочів для салату, коли були у базовому таборі. Що брати з собою Насамперед, – хорошу компанію. Через зміни з погодою можна застрягти в наметі надовго. Також від нудьги добре допомагають насіння. 🙂 Обов’язково взяти сонячні батареї. Я завжди беру імбир, лимон та хімічні грілки. Цього разу на штурмі мало не відморозила пальці, в якийсь момент зрозуміла, що відчуваю їх, і зупинилася покласти хімічні грілки в рукавиці. Так відбувається через те, що в умовах нестачі кисню наш мозок спрямовує його до життєво важливих органів, а пальці до таких не належать. Як добиратися Спочатку – до Буеноса-Айреса, потім – внутрішній переліт до Мендоси, тривалістю кілька годин. Звідти 3 години автобусом до входу до національного парку Аконкагуа, далі – пішки. Насамкінець скажу, що якби сходження було хоч трохи легшим, це вже не було б так цікаво. Я вірю, що доки не спробуєш, ніколи не впізнаєш своїх лімітів. Сходження на Аконкагуа – чудова можливість розширити свій обрій. фото – Анастасія Зайцева