Ексклюзивне інтерв’ю з режисеркою Анною Шерліз про емоційний ефект театру

Театр раніше сприймався, переважно, як щось надто серйозне, нудне й обов’язково «високе». Часом, його позбавляли легкості та перетворили на простір, де потрібно страждати, переосмислювати й мовчки захоплюватися драмою.

Анна Шерліз, засновниця та режисерка SHERLIZ THEATER, найбільшого антрепризного театру в Україні, думає інакше. Вона впевнена: театр має бути легким, доступним та ненав’язливим, але при цьому й не порожнім. У виставах SHERLIZ THEATER завжди є живий нерв і глибокий сенс, розмова про справжнє, без пафосу й фальші. А ще — віра в те, що мистецтво може змінювати людей і давати їм сили.

В ексклюзивному інтерв’ю для нашого онлайн-журналу Анна Шерліз відверто розповідає про театр як емоційний досвід, про силу простих історій, які торкаються серця, і про тонку межу між режисурою та терапією. Як працює театр, що не нав’язує, але дає можливість побачити себе? Чому хтось виходить після вистави з посмішкою, а хтось — зі сльозами?

Про емоційну терапію через театр та мистецтво

Чи може вистава стати для людини тією «першою сесією» самоусвідомлення, що приведе її до глибшого самопізнання?

Абсолютно може, якщо глядач цього сам захоче. Можна просто подивитися виставу та гарно провести час, а можна взяти з перегляду трохи більше. Це також залежить від того, в якому емоційному стані знаходиться людина. Ми не завжди готові до самопізнання, і це теж нормально. На все свій час. У будь-якому випадку, можна відвідати виставу й вдруге.

Що для вас особисто означає «емоційна терапія» через театр?

В першу чергу вистава — це відпочинок, вид розваги та розслаблення. Місце, де можна і посміятися, і поплакати, і просто зняти напругу. Це година-дві, під час яких можна повністю відволіктися від ритму міста, щоденних турбот або від того, що тривожить.

Чи відчуваєте ви себе теж трохи терапевткою через мистецтво?

Ні, абсолютно. Процес створення твору — це завжди дослідження того, що відбувається в людській душі. Тому, скоріше, я отримую терапію, а не надаю її.

Театр — це не нудно

Чому, на вашу думку, люди іноді уникають театру?

Часто театральну виставу сприймають як дуже світську подію. Або ж мали негативний досвід відвідування. Чула від деяких людей, що для того, щоб зайти до театру, наприклад, треба якось спеціально одягатися. Але це не так.

Що б ви сказали тим, хто досі вважає, що «театр — це нудно або не для мене»?

Головне в театрі — щоб не було нудно. Тому рецепт такий: прийти на виставу, якщо ще не були, і спробувати. Або якщо колись були в театрі і не сподобалося, то прийти знову, на геть іншу постановку. Вистави дійсно можуть бути невдалими, як і фільми. Але коли в кінотеатрі глядачу не сподобався фільм, він же не припиняє любити кінематограф?

Чи можливо порівнювати ефект від театру з психологічною сесією?

Частково можливо, але виключно за бажанням глядача. Навмисно це зробити неможливо.

У чому ключові відмінності та спільні риси?

Під час сесії психолог ставить питання від «Я», це наче діалог із собою, який моделює спеціаліст, що знає свого клієнта. Він звертається від «Я» до «Я».

У театрі ми звертаємось до всіх через кожного, але не конкретизуючи «Я». У театрі діалог із собою може відбутися після вистави, а не під час, це пролонгована дія. Схожі риси — це те, що всі головні процеси відбуваються у людини після вистави, так само як і після сеансу.

Про виставу “Любов на дотик”

Розкажіть про виставу «Любов на дотик». У чому її особливість?

Це історія про те, що всі ми — особливі. «Ідеальне» у кожного своє,  немає «правильного» або «неправильного». Є люди, є почуття, які виникають між ними, є різні сценарії.

І за потреби, все можна виправити, бо людина просто повинна бути щасливою. Це спроба дослідити найголовніше почуття, яке керує людством. Кохання керує людиною навіть своєю відсутністю в її житті. Це — найбільша загадка та подарунок для людства.

Який емоційний чи терапевтичний сенс вона несе для глядача?

Є декілька сенсів. Наприклад, приймати та цінувати себе і партнера такими, якими ми є. Не боятися помилятися, не боятися приймати рішення та, що більш складно, скасовувати прийняті рішення.

Категоричність здатна зруйнувати не тільки власне життя, а й долі оточення. Це ж наче визнати, що ти помилився, а значить — неправий, дурний, слабкий. Для більшості людей визнати власну помилку дуже складно. Треба мати силу та волю. Сподіваюся, що цю силу ми пробуджуємо у глядачах. Другий сенс — дозволяти собі бути щасливими. Щастя — не мета, щастя — це стан.

Яку реакцію глядачів ви найчастіше отримуєте після вистав?

Ми просто бачимо, що глядачі посміхаються, що їхні очі світяться. Отже, вони відпочили, а ми існуємо не дарма.

Чи були моменти, які вас саму зворушили до сліз?

Мене ця історія зворушувала до сліз багато разів — під час написання твору, під час репетицій, після репетицій, бо ми вклали всю душу в цю виставу. На самій виставі — ні, сліз ще не було, бо я там слідкую за іншим. Але ж моя мета — робити людей щасливішими, і якщо після цієї вистави хтось наново візьме свою кохану людину за пальці й подумає про себе, або скаже вголос: «Як же я тебе кохаю», якщо хтось наважиться когось запросити на побачення, або освідчитись, або пробачити, або отримати надію — значить, усе недарма.