Людина, якою я хотіла бути

У дитинстві я мріяла бути зіркою. Ні співачкою, ні акторкою, ні балериною, а саме зіркою. Передбачалося, що співати, танцювати, грати я однаково вмію. Втім, як і здійснювати небезпечні трюки, надавати першу медичну допомогу та ще витягувати людей із палаючих будівель. Годинами я простоювала перед величезним тристулковим дзеркалом бабусиного трюмо, розтрощивши бабусин же шафу, шукаючи ідеальних вбрань для образу, обраного сьогодні. ЧИТАЙ ТАКОЖ: Занадто хороша: 10 причин, чому інші тебе ні в грош не ставлять Отже, сьогодні я мушкетер, я рятую Францію, рятую королеву, рятую Констанцію і поміж справою всіх, кого треба врятувати. На мені штани, заправлені бабусині чоботи і дідусь капелюх. Плащ із фіранки і все – я помчала назустріч подвигам і долі.Образи змінювалися день у день, від книжки до книжки. Читала я запоєм, уява мала відмінне, тому перемістити себе в задані автором книги умови не становило жодних труднощів. І перетворення могли тривати годинами до радості всіх домашніх – дитина мовчить, дитина зайнята, значить можна робити щось своє. Ніхто з них не виявляв інтересу до моїх ігор. І тим більше не питав, ким хочу бути.У радянських дітей мало опцій вибору – космонавт, льотчик, медсестра, вчителька або інженер. У космонавти і льотчики я не годилася, бо дівчинка, медицина славилася місцем, куди потрапляють за особливим блатом, педагогіка вважалася професією потрібною, але такою, що трохи зневажається в сім’ї. Залишався інженер. Мені належить стати інженером. Я не хотіла бути інженером, але що протиставити сім’ї я не знала. А тут ще й пубертат наспів – я почала мріяти бути дружиною. Все ж таки краще, ніж працювати інженером. Ні, я, звичайно, піду в інститут вчитися на інженера на радість мамі, але в ньому швиденько вийду заміж, чоловік позбавить мене цього жахливого життя – ходити на завод і збирати там якісь схеми, в яких я ні чорта не розумію. І я сидітиму вдома, пошию мереживні фіранки на вікна, буду пекти пироги і заведу гарний чайний сервіз у великий червоний горох. Я чекатиму чоловіка з роботи, годуватиму його смачним борщем і ми питимемо чай з пирогами. Наприкінці 80-х у життя почали потихеньку вповзати ЕОМ. Саме так за старих часів називали комп’ютери. У школі з’явилися уроки інформатики, а на них усілякі тести – яка професія тобі підходить, хто ти за складом розуму – технар чи гуманітарій тощо.Питання профорієнтації стало гостро. Відповідати “я хочу бути дружиною” на запитання “ким ти хочеш бути?” стало якось небезпечно, виглядати дурницею не хотілося, фраза «я хочу стати інженером» не вимовлялося. І я знайшла компромісний варіант – бути буфетницею. Далеко від заводу, але ближче до чайного сервізу у великий червоний горох. І до пиріг. Ось із такою кашею в голові я увійшла у 90-ті. Які винесли на ринок і інженерів, і вчителів, і кухарів. Не ринку праці, але в звичайний. Торгувати. Чим Бог послав. Щоби прожити. Щоб зрозуміти, що можеш робити ти в цьому світі, що змінився.Мені пощастило: я зрозуміла. Ні чоловік, ні слава, ні пироги не допоможуть жінці, яка не знає, чого вона хоче. А якщо нічого не пробувати, то ніколи й не впізнаєш. І я почала пробувати – вчитися, працювати, будувати кар’єру, знову вчитися, знову працювати, міняти кар’єру, знову будувати. У цьому вся процесі виявилися амбіції, таланти, з’явився багатий різнобічний досвід. Я і зараз іноді фантазую, як мчу на гнідом жеребці преріями Дикого Заходу. І печу смачні пироги. Але як далеко я пішла від тієї дівчинки, яка боялася відкритого світу. Якій здавалося, що з життям може впоратися тільки супергерой, або від нього можна сховатися в тихому вирі сімейного гнізда. Життя зіштовхнуло мене з найсильнішими моїми страхами – про те, що одна я не впораюся. Треба бути сильною, але як тоді залишатися жінкою? Або треба бути жінкою, але як при цьому реалізуватися в чомусь ще, крім пирогів? Кожен з нас мав образ людини, якою ми хотіли стати. І, напевно, є щасливчики, у яких цей образ одразу став реальністю. Або ті, хто зміг сховатися від життя так, що навіть не зустрівся зі своїми страхами. Іноді, коли я озираюсь на себе 25-ти літньої давності, мені сумно. Я думаю про те, що могло б скласти по-іншому, щоб ця дівчинка набила трохи менше шишок. Або пройшла трохи менш жорсткі уроки долі. Вона ж таки дівчинка. Мені шкода її і хочеться захистити.Але потім я думаю, що жоден урок не був марним чи не цінним. Всі вони – цегла, з яких побудована я. І я собі подобаюсь. Ну і що, що в результаті будівництва вийшов не кришталевий теремок, а монументальна будова у стилі неоампіру? Нерозумно заперечувати свій досвід або нарікати на життя. Ми стали тими, ким ми стали. І якщо до сорока років або до півтинника, пройшовши всі негаразди, у нас точно є пара-трійка друзів, цікава робота, будинок, кіт, дитина, чоловік – і ще ми вміємо смачно пекти пироги – життя вдалося. Обернися назад і обійми ту дівчинку, яка, можливо, хотіла чогось іншого. Вони мали багато фантазій про життя. А ти створила реальність. ЧИТАЙ ЩЕ: Нелюбі дочки: поради психолога, як змінити своє життя Що поганого у шикарному весіллі з погляду психології