Чи існує еліксир молодості? Чи можна залишатися вічно молодим і не старіти? Містична історія, яка сталася з нашою читачкою в реальному житті, говорить про те, що чудеса трапляються і в житті можливо…
shutterstock
Якось на прогулянці “Моєму чоловікові запропонували обійняти посаду директора філії, і ми переїхали в інше місто. Він мені дуже сподобався: маленьке, затишне, так приємно було гуляти його тихими вуличками. Якось я загулялася, вже хотіла було повернути назад, вважаючи, що далі немає нічого цікавого, але щось підштовхнуло мене йти далі. Незабаром я побачила за високими різьбленими воротами великий будинок з колонадою, він ніби магнітом притягував мене до себе. мене в спину, і я пішла стежкою до будинку, все прискорюючи і прискорюючи крок. Схоже, ви до нас, – сказала вона. – Ходімо, погріємось. Чи не хочете чашку чаю? , господар якого був змушений через Жовтневу революцію виїхати за кордон. Ми пили ароматний чай, я слухала цікаву розповідь, і мені було так затишно та тепло, на душі було так спокійно, що хотілося залишитись тут назавжди. – Вам робота не потрібна? – раптом спитала Марія Петрівна, ніби прочитавши мої думки. – Та що ви їй таке пропонуєте? – обурилася якась жінка, вийшовши з-за стелажів із книгами. – Скажіть краще, що зарплата маленька і тут можна з туги повіситись! Жінка почала «розплющувати мені очі» на всі жахи, які на мене чекають, якщо я влаштуюся сюди на роботу. А я думала тільки про одне: швидше б вона замовкла, бо слухати цю ахінею було гидко. – Ну й добре, – вигукнула Світлана. – Я по-хорошому хотіла, побачила, що ми з вами майже ровесниці. Вам скільки? – Тридцять два, – машинально відповіла я. – Не ровесниці. Ви навіть старші за мене на два роки. Так ось, я думала вас попередити. Так і зачахнете тут! – Світлана, – зупинила її Марія Петрівна, – ти хотіла звільнитися, заява підписана. А відпрацьовувати два тижні не треба. Не приходь більше, будь ласка. Жінка пішла, грюкнувши дверима, а ми ще довго сиділи з Марією Петрівною, обговорюючи мої майбутні обов’язки. З бібліотеки я йшла неохоче.Нова робота На нову роботу я вийшла наступного дня і буквально прикипіла до неї. Йшла з дому в гарному настрої, поверталася до ще кращого. Мені подобалася тиша бібліотеки, подобалося бачити, що попри доступність електронних бібліотек люди все одно приходять до нас.
Unsplash
А ще в графському будинку була дивовижна атмосфера – коли йдеш довгими коридорами з одного архіву в інший, хочеться йти величаво, випрямивши спину, втягнувши живіт, навіть якщо його немає. І завжди хочеться добре виглядати – бути при макіяжі, із зачіскою. Коли я поділилася цими думками з колегами, вони тільки посміхнулися змовницьки, а Марія Петрівна сказала: – Ти маєш рацію, Ольга. Ця будівля особлива. Згодом ти сама все зрозумієш. – А чому не зараз? – Ну, – вона загадково посміхнулася, – вважай, що таким чином графський дім тебе перевіряє. Затримаєшся тут – дізнаєшся та оціниш його таємницю. Не затримаєшся… отже, й сенсу ділитися з тобою цією таємницею немає, вона тобі все одно не стане в нагоді. Світлані ось не знадобилася. Особливим терпінням я не відрізнялася, а тому не почала чекати біля моря погоди, а покопалася в архівах і дізналася, що власника будинку одні вважали вченим, інші – шарлатаном. Я подумки приєдналася до других, адже граф пообіцяв людям вічну молодість! Так не буває! І потім, я точно знала, що сам граф постарів і помер. У нотатках про наше місто було кілька фотографій графа в поважному віці вже через океан, тож… Я вважала, що таємницю графського будинку дізналася, і викинула цю думку з голови. Але й без таємниці бібліотека не припинила мені подобатися. Вона, як і раніше, захоплювала своєю атмосферою, вона притягувала до себе.
Таємниця графського дому
Я пропрацювала у бібліотеці шість років, а на сьомому році графський будинок нарешті відкрив мені свою таємницю… Це сталося випадково. Нещодавно ми провели Марію Петрівну на пенсію. Її вік дозволяв їй зробити це набагато раніше, але вона дуже любила роботу. Та й виглядала і відчувала вона себе чудово – я навіть подумки не могла її уявити, що сидить з її ровесницями на лавочці. – Ну що, Ольго, – посміхаючись, запитала Марія Петрівна мене, – зрозуміла вже таємницю цього будинку? Я зізналася, що давно все прочитала в архівах, а вона розсміялася і сказала, що, на жаль, ні, таємницю я так і не зрозуміла, мабуть, ще не час. І ось пройшов тиждень після тих подій, я поспішала на роботу, коли на вулиці зіткнулася зі Світлою, колишньою працівницею бібліотеки. Я не впізнала її і пройшла б повз, якби вона сама не зупинила мене. — Гаразд, — сказала вона. — Отже, таки послухалися мене тоді й втекли з бібліотеки? Правильно зробили! – Ой, а я вас і не впізнала! – Чесно зізналася я жінці. – Зате вас неможливо не впізнати, – сказала вона з нальотом заздрощів. – Ви що, зовсім не старієте? – Робота в бібліотеці мені подобається, вдома теж все гаразд, живи та радуйся! Чого б мені старіти? – З віком, – огризнулася Світлана. – Ви на два роки мене старше, а виглядаєте, здається, ще молодшим, ніж коли я вас уперше побачила. — Вона прискіпливо придивилася до мене. – Пластика? Де? Скільки? [Artlabel id=”279709″] Вона простягла руку до мого обличчя, маючи намір перевірити, що не помилилася у висновках, а я шарахнулась від неї і, не оглядаючись, побігла на роботу. А там, відпочившись, сіла за стіл, дістала дзеркальце, щоб поправити зачіску і уважно подивилася на себе. Ні, я, звичайно, бачила себе щодня, і в мене не було питань до своєї зовнішності, але… Тільки зараз я звернула увагу, що в мене справді молоде обличчя!Моя вічна молодість
Unsplash
Назвати мене сорокарічної жінкою навряд чи хтось наважився б. Максимум, скільки б я дала собі, – це двадцять п’ять – двадцять дев’ять… Увечері, варто було синові повернутися зі школи, я запитала: – Сину, тільки чесно: на скільки років я виглядаю? – Ну-у-у, – сказав він, – якщо ти раптом захочеш навчитися кататися на роликах, мені не соромно взяти тебе до своїх друзів. Коли повернувся чоловік, запитала його: – Максиме, як я виглядаю? Тільки чесно? – Чудово! – захоплено відповів він. – Ця нова зачіска тобі дуже личить! Загалом, я зрозуміла, що своїх питати марно, тому що для них я (ну от пощастило!) виглядаю чудово. Гаразд, ходімо іншим шляхом. Увечері я «занурилася» в Інтернет, щоб знайти ще хоч щось про графський будинок. Інтернет – сила! Вранці у мене були не тільки червоні очі, а й цікава інформація, на яку я раніше просто не звернула уваги. Я знайшла записи якогось послідовника графа, і він уточнював, що граф насправді обіцяв не вічну молодість, а її продовження, «заморозку». А шарлатаном його визнали після того, як він заявив, що для чистоти експерименту жити потрібно саме в його будинку. Там, мовляв, проходять якісь енергетичні потоки, і він відкрив портал, який їх живить. А у своєму будинку як постійні мешканці, звісно, граф нікого бачити не захотів, крім своєї родини. Та й дім не всіх приймає, бо потоки живі. Звідси і образи, і звинувачення. Досі незрозуміло, чи був граф правий, бо, на жаль, йому та його родині довелося виїхати зі свого будинку через революцію. Чи швидко він постарів після від’їзду? А його родина? Цього ми ніколи не дізнаємося, але… Робота мені подобається, звільнятися я точно не збираюся, тож поживемо – побачимо. Навіть якщо граф і був шарлатаном, будинок у нього чудовий. Мені подобається!
