Таня Spasi Sohrani про неформальний стиль, захоплення іноземців та майбутню виставку в Києві

Таня Spasi Sohrani — мисткиня, чия творчість поєднує емоційну відкритість, нестандартний підхід та глибину особистих переживань. Її роботи — це не просто мистецтво, а справжнє відображення її внутрішнього світу, яке вона з легкістю виводить за межі звичних канонів. В ексклюзивному інтерв’ю для нашого онлайн-журналу Таня розповідає про свій мистецький шлях, ділиться досвідом та запрошує на нову виставку в Києві.

Незабаром Spasi Sohrani представить свою нову виставку в Києві у фітнес просторі Tribe.NRG. Цей проєкт — суміш старих робіт, які вже встигли здивувати публіку, і нових експериментів, натхненних глибокими особистими переживаннями. Через свої роботи мисткиня хоче донести меседж про те, що бути собою, не боятися осуду та не приховувати емоції — це єдиний шлях до справжньої свободи.

Про творчий процес

Чому ви обрали такий псевдонім — Spasi Sohrani?

Коли я тільки починала фотографувати, мене дуже надихала естетика релігійного фанатизму та християнського кітчу — вся ця надмірність, золото, свічки, ікони, поєднання святості й візуального перевантаження. З часом Spasi Sohrani перестав бути просто нікнеймом у соцмережах — це стало майже як друге ім’я. Цікаво, що багато іноземців зовсім не знають, що означає ця фраза, і просто звертаються до мене як до Spasi, думаючи, що це моє справжнє ім’я.

Ваша творчість має власний голос, але чи змінився він із часом? Як на нього вплинув досвід роботи у світі, що дивиться на вас через “українське”?

Моя творчість зазнала деяких змін після початку повномасштабного вторгнення. Якщо раніше я працювала в яскравих кольорах, мої роботи були емоційно експресивними та динамічними, то зараз я відчула потребу у більш стриманих і мінімалістичних підходах. Відмовилася від яскравих кольорів, які часто асоціювались з певним оптимізмом і легкістю. Цей внутрішній зміст і контекст, що з’явився після початку війни, безумовно вплинув на мої роботи — мої костюми, образи, навіть цілі світи тепер наповнені глибшими емоціями, з меншим акцентом на візуальну яскравість.

Але є одне, що не змінилося: мої роботи завжди несуть в собі українську душевність, відкритість, теплоту, а також потяг до глибоких, внутрішніх переживань, які неможливо передати словами, але які немов пронизують кожен образ.

Де ви шукаєте натхнення на створення ваших робіт? Який він — ваш креативний процес та без чого ви його просто не уявляєте?

Натхнення буквально всюди. У випадкових фразах на вулиці, у старих сімейних фотоальбомах, у кіно, книжках, виставках, незручних розмовах чи навіть у прогулянках містом. Я дуже люблю просто спостерігати — за людьми, за світлом, за тим, як щось виглядає неочікувано красиво у своїй недосконалості.

Мій творчий процес — це завжди імпульс, який далі обростає матеріалом, образами, деталями. Я не уявляю свою роботу без клейового пістолета. Він — мовчазний герой майже всіх моїх проєктів.

Якщо не секрет, чи може сучасний митець “прогодувати” себе мистецтвом? Чи доводиться поєднувати мистецтво зі звичною роботою з дев’ятої до п’ятої?

Та може, але це дуже складно без фінансової підтримки на старті — чи то від рідних, чи від повноцінної офісної роботи з ранку до вечора. Для фото потрібна камера, для костюмів — тканини, для малювання — полотно й фарби.

Зараз я заробляю мистецтвом. Я пішла з офісу й вирішила: краще зроблю усе можливе, аби жити з того, що створюю, ніж щодня ходити на роботу, яка не приносить задоволення.

Одним із таких рішень стала співпраця з спортивним простором Tribe NRG, у якому я презентую нову виставку. Це набагато більше, ніж просто зал — це місце сили, де я відчуваю свободу тіла й духу. Для мене Tribe NRG — це не лише точка фізичного перезавантаження, а й естетичний простір, що надихає. Тут можна бути собою, бути в русі — і це дуже перегукується з моїм мистецтвом.

Про мистецтво: за кордоном та в Україні

Коли ви показуєте свої роботи іноземній публіці, які емоції з’являються? Це як поділитися частиною дому, чи як відкрити іншу себе?

Насправді емоції дуже позитивні. Мені навіть було дивно, наскільки люди це відчувають. Я спершу думала, що такі роботи більше зворушать українців, бо це для нас щось рідне, впізнаване, пострадянське. А от іноземцям, мовляв, це буде незрозуміло. Але все виявилося навпаки.

Наприклад, коли мої фото надрукували в Zeit Magazine — це щось на кшталт New York Times, тільки в Німеччині — реакція була неймовірною. Німці самі по собі дуже стримані, консервативні, але все одно всі коментарі були позитивні. Думаю, саме тому, що в Європі багато чого не заведено демонструвати відкрито: емоції, тілесність, близькість. А в моїх роботах вони побачили щось, на що самі не наважуються — і це їх зворушило.

Ви створюєте костюми, образи, світи — і навіть у них є щось дуже наше, впізнаване. Що з України ви несете з собою завжди, навіть якщо не говорите про неї прямо?

Якщо говорити про проєкти «Янголи» чи «Батьки», то в них я завжди намагаюся передати нашу автентичність, справжність.

У «Янголах» — це про село. Про людей, які живуть просто, багато працюють, але при цьому зберігають доброту, щирість, людяність. Цей світ дуже близький мені, і, як на мене, він дуже український.

«Батьки» — це вже інше. Через цей проєкт мені хочеться показати, що Україна — це не лише пострадянський спадок. У нас є гумор, самоіронія, свобода бути собою, сміливість пробувати нове. Часто нас у світі сприймають як закриту націю. Але насправді, українці значно відкритіші за багатьох європейців. І мені хочеться, щоб це стало видимим.

І ще — природа. Вона скрізь у моїх роботах. Більшість фото зроблені саме в нашому селі. А ті, що вже з «Батьками» не вдома — це зйомки після повномасштабного вторгнення. Я вже фізично не могла працювати в Україні, тому знімала в Португалії, Чехії. Можливо, далі буде Париж. І це як продовження: українці виходять у світ.

Чи були у вас ситуації, коли ваш стиль викликав у іноземців подив, нерозуміння, захоплення? Як це бути “неформальною українкою” у формальному світі?

Після початку повномасштабного вторгнення моя робота почала привертати більше уваги за кордоном. Раніше я працювала здебільшого в Україні, але з 2022 року іноземці почали активно цікавитися моїми роботами, зокрема колекцією з батьками. Цікаво, що коли я показувала іноземним журналістам інші роботи, вони одразу казали: “Ні, тільки це”. Особливо захоплювались саме фотографіями з батьками.

Важливо зазначити, що реакція була не лише від українців, а й європейців, зокрема, німців, які зазвичай вважаються досить стриманими. І ось саме на ці роботи вони реагували з великим захопленням, адже вони вбачали в них тепло, відвертість, щирість. Це стало чимось таким, чого їм не вистачає у своїй культурі, де батьки зазвичай поводяться більш стримано і консервативно. Через моїх батьків іноземці бачили Україну, як країну з відкритими, життєрадісними людьми, що, зрештою, й стало для них чимось незвичним і дуже привабливим.

Коли ви повертаєтеся додому в Україну, чи змінюється щось у вашому баченні мистецтва? Що починає звучати інакше після закордонного досвіду?

Те, як я бачу людей, їхню відкритість, готовність до комунікації, як вони вміють бути справжніми — це те, що мені тепер здається особливо важливим. І, безумовно, це відображається на моїй творчості. В Україні я відчуваю глибший емоційний зв’язок з людьми, і це дає мені можливість працювати і творити з величезною теплотою та душевністю.

Мистецтво тут звучить інакше, воно відображає цю щирість, цю відкритість, яку не завжди можна знайти в інших культурах. Мені здається, що українці мають унікальну здатність до сприйняття мистецтва і взаємодії в ньому. Звісно, сумую за українцями, бо вони для мене — найкращі. Саме через їхню відкритість, готовність до експериментів і щирість в комунікації, я відчуваю, що моє мистецтво стає ще глибшим і важливішим.

Що для вас важливіше — бути “українською художницею у світі” чи просто художницею, яка творить із того, що її болить і хвилює?

Для мене важливо бути не лише українською художницею, але й митцем, який створює те, що відгукується в серці. Важливо те, що болить, хвилює, те, що є невіддільною частиною мого внутрішнього світу. Підтримка, яку ми отримали на початку війни, справді була неймовірною і, звісно, це допомогло привернути увагу до українських митців. Проте, зараз ситуація змінилась. Тепер важливіше, щоб люди звертали увагу на твори, на їхній рівень і глибину, а не лише на національність митця.

В Європі, наприклад, українських митців зараз сприймають як рівних серед інших, і це вже не про те, що ти українець, а про те, що ти талановитий і створюєш роботи, які вражають. Мистецтво — це саме те, що робить нас людьми, і якщо воно резонує з іншими, незалежно від того, звідки ти, це і є справжня цінність.

Про улюблених митців

Якби ви могли поспілкуватись з будь-яким українським митцем минулого, з ким би ви хотіли поспілкуватись і про що ви б говорили?

Я б дуже хотіла поспілкуватися з Марією Примаченко. Її творчість — настільки ж глибока, як і на перший погляд проста. Мене захоплює, як вона через наївну форму передавала надзвичайно сильні емоції та сенси.

Мені б хотілося поговорити з нею не тільки про мистецтво, а й про внутрішні переживання — чи сумнівалася вона у своїй творчості, чи знала, що створює щось велике, чи мала відчуття синдрому самозванця. Було б цікаво дізнатися, як вона бачила світ, що її надихало, як вона переживала визнання — і, навпаки, його відсутність у певні періоди.

Хто з сучасних українських митців вас надихає? З ким ви б хотіли почитати інтерв’ю у нашому онлайн-журналі?

Мені дуже імпонує те, що робить Оля Штейн — вона активно популяризує українське мистецтво. Це велика і важлива робота, яка заслуговує на окрему увагу. Ще мені близьке бачення фотографки Олі Коваль — у її знімках відчувається особлива чутливість до моменту, естетика і внутрішній діалог з глядачем. І, звісно, подобається SynhroTania — вона смілива, яскрава, з унікальним стилем і відчуттям іронії, яке мені дуже відгукується.

Про сучасне мистецтво та як його розуміти

Сучасне мистецтво часто дуже незрозуміле для пересічного глядача. Підкажіть, як почати розуміти сучасне мистецтво, якщо людина ніколи не була дотична до цієї сфери? На що звертати увагу?

Щоб почати розуміти сучасне мистецтво, варто насамперед почати ним цікавитися. Дуже допомагає відвідування виставок: не просто “дивитися”, а читати описи робіт, контексти, що їх подають куратори, знайомитися з історією самих митців — дізнаватись, що саме вони хотіли сказати.

Паралельно варто спостерігати за тим, що відбувається у світовому й українському арт-просторі: які теми актуальні, як змінюється мова мистецтва. Це все формує нас як глядачів. І головне — не боятися питати, сумніватися, мати власну думку. Сучасне мистецтво часто не дає готових відповідей, воно запрошує до діалогу — і саме в цьому його цінність.

З чого почати нашим читачам, які ще не знайомі з сучасним українським мистецтвом та митцями, але дуже хочуть познайомитись?

Достатньо піти на виставку в локальну галерею, відкрити Instagram українських художників чи почитати інтерв’ю з ними. Звертайте увагу на теми, які вони підіймають, на форми, якими вони говорять. Спробуйте знайти роботи, що викликають у вас емоції — навіть якщо це подив чи роздратування. Це вже початок діалогу.

Класно читати тексти кураторів або короткі супроводи до виставок — це допомагає розшифровувати сенси. А ще важливо не боятись ставити “наївні” питання: сучасне мистецтво — це не про складні формули, а про щирі відчуття й чесні розмови.

Про виставку у Києві

Зовсім скоро ви презентуєте виставку у Києві. Як прийшла ця ідея? Що відчуваєте? 

Ідея виставки «Немає нічого занадто дивного» народилася досить спонтанно, а саме завдяки галереї Barvinskyi у Відні та спортивному простору Tribe NRG в Києві. Коли мене повідомили, що є можливість долучитися – я дуже зраділа, коли дізналася, що виставка проходитиме у спортзалі, зразу виникла ідея показати батьків у ретро-костюмах. Цю концепцію підтримали всі, і хоча я жартую, що батьки не мали вибору, насправді вони завжди з розумінням ставляться до моїх ідей і тут долучилися теж.

Ця виставка в Києві — це для мене можливість ще раз відтворити атмосферу, яку я завжди намагаюся створити під час зйомок, коли повертаюсь додому. Це продовження моєї серії “Батьки” саме для цієї виставки. Меседж, який я хочу донести через свої роботи, полягає в тому, щоб залишатись дітьми, не боятися осуду і бути відкритими для світу.

Поради для наших творчих читачок

Що ви б порадили нашим читачкам, які також хочуть займатись мистецтвом – писати, фотографувати, малювати тощо – але не знають, з чого почати?

Я завжди кажу: якщо є бажання творити — просто почніть. Це найчесніший і найефективніший шлях. Не чекайте “ідеального моменту” чи “правильного інструменту”.

Хочеться малювати — візьміть фарби, олівці, навіть найдешевший папір і почніть експериментувати. Хочеться фотографувати — візьміть телефон і знімайте все, що викликає емоції: місто, друзів, себе, звичайні моменти. Ніхто не починає з геніальних робіт — але саме в процесі, в цій постійній взаємодії з матеріалом, починає народжуватись стиль, голос, впевненість.