Сніжана Єгорова розповіла “Лізі” про дітей та онука, про секрети краси та педагогічні плани

Акторка, телеведуча, мама п’ятьох дітей та молода бабуся, Сніжана – дівчина з характером. Незалежна, яскрава, вимоглива (передусім до себе). Фантастично виглядає та пробує себе у новому амплуа – написала книгу. Їй завжди є що сказати, особливо про дітей. Книга «Життя у моїй голові», яка готується до виходу у видавничому домі «Бурда Україна», буде саме про них. Фото: Дмитро Денисов/з особистого архіву Сніжани Єгорової – Сніжано, чи могли ви в юності уявити, що у вас буде п’ятеро дітей? – Скажімо так, я точно знала, що діти будуть у мене. У моєї бабусі було семеро дітей та 16 онуків. І влітку нас з’їжджалося до бабусі одночасно 5–6 онуків, – це був такий «піонер-табір». А коли мені було років 12-13, мої старші сестри стали по черзі виходити заміж і народжувати своїх первістків. І я, будучи підлітком, з ними няньчився. У нас у сім’ї було так прийнято: якщо потрібна допомога, то хтось вільний – мчить і допомагає. Мені так подобались діти! І вони мені досі подобаються. (Сміється.) Я вважаю, що це найголовніше багатство та головне моє досягнення. Коли мені запитують: «А навіщо вам потрібна така кількість дітей?» (саме так!) – я гублюся. Ці люди реально ставляться до дітей, як до сумочок чи машин. Причому «навіщо потрібна така кількість сумочок», вони якраз розуміють: ця – для шопінгу, ця – під чоботи, ця – для світського рауту. А навіщо стільки дітей не розуміють. Але звісно, ​​я не планувала бути багатодітною матір’ю. І я вам скажу, що перехід від першої дитини до другої – найскладніший. – Саме до другого? Чому? – Потому что кажется, что ты так сильно любишь первого, что в твоем сердце нет места для кого-то еще. У меня были мысли: «Я же так люблю свою Стасю! А появится еще какой-то ребенок, Стася будет страдать…» Конечно, она до сих пор страдает. Несмотря на то, что она сама уже мать. Это одна из моих проверенных на практике теорий – что первые дети всегда экспериментальные. Сколько бы им ни было лет – мы с ними вместе будем расти, с ними вместе впервые закончим школу, впервые поменяем статус мамы на статус бабушки… Единственное, что компенсирует это их сложное положение, – что они на этой земле дольше всего находятся одновременно с родителями.

– Стася зараз далеко? – Ні, вона народжувала в Америці, тепер повернулася сюди. А ось Сашко – тепер навчається у Лос-Анджелесі.  – Ким Сашко буде? – Актрисой! Она поступила в один из лучших американских актерских колледжей. У нее действительно серьезное актерское дарование, и я надеюсь, что она сможет реализовать его в настоящем большом кино. К сожалению или к счастью, но обе моих старших дочери выбрали актерскую профессию. – Як вам роль бабусі? – Незважаючи на те, що мій син Ваня всього на два роки старший за свого племінника, але Ваня – це моя турбота, моя відповідальність. А за онука – відповідає моя дочка! Його привозять до мене, я можу насолоджуватися спілкуванням, тискаю його, можу помучити, а якщо я щось зроблю не так, він обурюватиметься – я спокійно віддам його матері, і нехай вона його заспокоює. Чисте задоволення, не мішане з почуттям відповідальності! А загалом, крім того, що мене називають бабусею, нічого не змінилося – пісок з мене поки що не сиплеться.  – Говоріть дочкам, що вони – красуні? – Конечно! Так они реально красивые. (Смеется.) И вообще, я уже в той возрастной категории, когда мне все молодые люди кажутся красивыми. Серьезно. Была помоложе – обращала внимание на недостатки: у той уши оттопыриваются, а у той волос на голове осталось на две драки… А сейчас – мне каждое юное создание кажется прекрасным. Живите и радуйтесь, используйте молодость на полную катушку! – За ті двадцять років, що я вас знаю, ви взагалі не змінились. Є якісь особисті секрети краси? – Як це – не змінилася? Я стала кращою! (Сміється). Нічого особливого. Висипатися, вмиватися, не виповзати на люди в поганому настрої, не кидатися на людей… Для мене однозначно важливіше те, що в людини всередині. Гарні ті люди, які мають в очах умиротворення, спокій… Я таких колекціоную. Звичайно, професія накладає відбиток – треба і одягатися, і користуватися кремами, і стригтися. – Ви бували і блондинкою, і рудою, і навіть голеною наголо… – Голив мене Дімко Коляденко. Тому що я обрізала волосся тупими манікюрними ножицями. Вщент. Це був такий ритуал… Я вирішила, що з цього моменту має розпочатися моє нове життя. Потрібно було терміново позбутися якоїсь ознаки старого життя. Я вирішила, що це саме волосся. І щоб не забути про прийняте рішення, негайно окропила їх. Ридаючи перед дзеркалом. Вранці жахнулася. Подзвонила Дімі – я знала, що має машинку. Він прийшов, знепритомнів, але поголив мене. Виявилося, що не все так погано. Щоправда, у Театрі на Лівому березі, де я тоді працювала, мене не зрозуміли – я грала витончених чеховських героїнь, зітканих із вітру та віршів. Але нічого, перуки вирішили питання. Взагалі, я багато спонтанних вчинків у житті робила. – Тобто ви дівчина рішуча? -Не те слово! Один мій друг каже, що я не маю інстинкту самозбереження. Колись мені запитали, чого б я ніколи в житті не зробила. Я відповіла, що я б ніколи не стрибнула з парашутом, бо це питання безпеки, а я мати… і я ніколи не хотіла б народити сина. Тому що, зіткнувшись з відсутністю чоловічої породи в наших широтах, я не хочу брати на себе відповідальність і виховати «маминого синка». З того часу я і з парашутом стрибнула, і народила двох синів. Певне, я здатна на все! А тепер маю новий статус: «жінка-батько». І я зрозуміла, що я маю схильність до педагогіки. – Невдовзі чекати від вас педагогічну методику та свою школу? – О, не-е-ет! Я это использую только для личных целей. Как только ты начинаешь учить чужих детей – страдают твои собственные. – Як виникла ідея книги? – Мене наполегливо вмовляли написати її, але я відмовлялася. Звісно, ​​я не письменник. Письменник із хаосу створює світ, у нього в голові народжуються образи. А моя книга – це мій особистий досвід виховання дітей. Може, мої думки комусь знадобляться. Це такі маленькі «вітамінки» – хтось проковтне і скаже, що нічого в них немає, а комусь принесе користь.