“Для мене це нестерпний біль”: Олександра Миколюк про вплив війни та майбутнє України

Блогерка Олександра Миколюк, відома за участь у шоу “Холостяк”, дала ексклюзивне інтерв’ю про рідний Донецьк, ранок 24 лютого, друзів-росіян та майбутнє України. 1. Ви родом із Донецька. Згадаймо ранок 24 лютого. Яким він був для вас, чи не було відчуття «дежавю»? У мене дуже міцний сон, тож коли почалася війна, я не чула нічого. Потім коли телефон почав розриватися від дзвінків та повідомлень, а у двері стала наполегливо дзвонити моя подруга, вона ж сусідка. Власне, вона мені сказала: «Саша, почалася війна». Усвідомлення того, що сталося, до мене прийшло не одразу. Я буквально з перших днів почала допомагати людям, багато години приділяла на доставку допомоги до пологових будинків Києва, допомагала сім’ям виїхати з гарячих точок, знайти нове житло та інше. Я постійно була в цьому божевільному ритмі і на день 4-ї мої друзі просто вихопили у мене з рук телефон із фразою: «Досить! Тобі треба поспати». Я лягла в постіль і в цей момент до мене прийшло повне розуміння того, що в країні війна. Але, якщо чесно, мені здається, що і зараз я не до кінця розумію все те, що відбувається. Шкірна новина про те, що прилетіла ракета, що вмирають люди, призводить до шоку. Я не можу звикнути до цього і ніколи не звикну. А щодо «дежавю», якоюсь мірою це для мене якась паралель із рідним містом. У 2014 році я ще мешкала у Донецьку. Коли почалися бойові дії, я не змогла там довго перебувати. Буквально за 1,5 місяці поїхала звідти. Як зараз пам’ятаю своє прагнення поїхати, бажання позбутися цих страхів. Але все те, що я відчувала тоді, всі ті відтінки емоцій, які були і виникають зараз від того, що відбувається, намагаюсь ховати. Для мене це нестерпний біль. Починаючи з тих днів 8 років тому й дотепер – я не можу повірити, що це все відбувається. І все ж таки складно назвати всі мої відчуття «дежавю». Ті, як створюються республіки на тимчасово окупованих територіях, як вони намагаються зліпити з нашого Херсона – «ХНР», за тією ж стратегією, якою була в Донецьку – ось це я б назвала «дежавю».Чи були у перші дні війни думок виїхати до іншої країни, де безпечно? Звісно, ​​були. Мої друзі, близькі та рідні люди буквально наполягали, щоб я покинула країну найближчим часом. Але я розуміла, що, по суті, проживаю всю цю історію вдруге у своїй житті. Складно прийти до тями і знову переконати в тому, що треба знову бігти. Я ніби відмовляюся від «синдрому жертви» і думкою, як дитина, тупаю ногою зі словами «не виженете мене вдруге з моєї Землі». Тим більше, я тут потрібна людям, і поки вони потребують мене, я не маю права залишити Україну. У мене все добре, є дві руки, дві ноги, є контакти та ресурси, щоби допомагати. І поки у мене є ця можливість – я це робитиму! Це мій обов’язок.Як змінилося ваше життя після 24 лютого? Це не можна описати словами в цілому. Життя змінилося кардинально. Багато хто говорить про те, що змінилися цінності. У моєму випадку єдине, чого не торкнулася вся ця війна, – це якраз цінності. А здебільшого змінилося все. Насамперед – страхи. Страшно за свою життя, за життя близьких, страшно за те, що відбувається зараз із людьми. Так не має бути! Ніхто не має права забирати життя у людини! Можливо, на мене вплинуло життя у Євросоюзі, адже я прожила 6 років у Чеській республіці. За цю годину я дуже перейнялася цінностями, на яких збудовано Європейський Союз. Там людська життя понад усе – і це справді так має бути. Тому всі мої думки та дії спрямовані на те, щоб допомогти людям фізично, морально та інформаційно. Я порушую соціально важливі теми у своєму блогу, доставляю допомогу, якось привозила корм для тварин однієї бабусі, у якої вдома аж 20 кишок (посміхається), разом із моїми друзями із Праги ми шукали житло для біженців з України. Загалом волонтерська діяльність – це ті, чим я зараз живу! «Відсіявся» чи хтось із вашого оточення за цю годину? На превелике моє щастя, я зараз розчаруюсь у людях, яких ніколи не знала – у російських солдатах, у російському уряді. Але в моїх друзях-росіянах я абсолютно не розчарована, оскільки з першого дня вони допомагають нашим біженцям з України у країнах Євросоюзу. До речі, з однією з моєю подругою з Росії, яка допомагає українцям, сталася дивовижна історія. Вона познайомилася з новими людьми там, де вона зараз, її запросили за стіл і в розмові запитали звідки вона. Коли довідалися, що Маша з Росії, прозвучало ще одне запитання: «Що ж ви робите тоді за цим столом?», на що вона абсолютно правильно відповіла: «24-го числа у мене, у росіянки, була повністю знищена в серці та душі моя країна, моя батьківщина. З того дня батьківщини у нормальних та адекватних росіяни більше не існує». Я б не простила собі, якби помилилась у людях. Усі мої друзі висловлюють стурбованість питаннями «де ти?» і «як ти?», а не питаннями про те, якої сторони я дотримуюсь. Для всіх людей у ​​моєму оточенні ситуація очевидна і проста – на Україну напавши злочинне та терористичне уряд Росії.5. Чим ви займаєтеся зараз? Опишіть свої будні. Зараз мої будні, як і у всіх українців, абсолютно не такі, якими вони були до 24 числа. Кожен мій день завжди проходить по-різному. Я намагаюся допомагати людям, купую необхідну допомогу, доставляю її, роблю якісь збори коштів, координую людей. Іноді з’являється година на підготовку до іспитів в університеті. Практично щодня я спілкуюся з мамою та бабусею по відеозв’язку. Вони зараз у Донецьку. Тримати з ними зв’язок – це надзвичайно важливо і для них, і для мене.За годину війни ми переконалися, що українці – неймовірні люди. Розкажіть про ваше спілкування з людьми, можливо, чия історія найбільше запала в душу? Скоро я братиму інтерв’ю до одного з наших бійців. Його історія безумно вразила і залишилася у моєму серці. Поки не говоритиму хто він, але скажу так: з 2014 року він на фронті бореться за Україну, при цьому – він громадянин іншої держави. Думаю, дуже скоро ви почуєте його історію. Взагалі мені здається, що героїзм простежується у кожного з нас. Матері, які, наприклад, ніколи не виїжджали навіть за межі свого міста, але зараз для спасіння свого дитини поїхали в невідомому напрямку. Герої – це ті люди, які ділять один з одним шматок хліба у підвалах Маріуполя. Герої – це старі люди, які всі свої заощадження перераховують на потреби ЗСУ. Герої – це навіть власник заправки (усміхається). Чула одну історію, що навіть коли оккупанти заходили до міста, він не залишив свою заправку і сказавши, що бензин буде наливати кожному українцю безкоштовно, а враг не отримає й краплі його палива. Такі сильні історії оточують нас щодня. Я вважаю, що після цього ми зміцнилися не лише як нація, ми ще й зміцнилися у коханні та повазі один до одного. Кожен перейнявся людяністю. Навіть просто на вулиці більше людей почало підходити один до одного і питати: «Як справи?», «Вам чимось допомогти?» або «Як добре, що сьогодні вийшло сонце». Я живу в Києві і поруч із моїм будинком є ​​пекарня, де печуть багеті. Пам’ятаю, пройшов тиждень з початку війни і я вийшла на прогулянку з собакою, а ці хлопці з пекарні впіймали мене прямо на вулиці і дали мені ароматний та хрумкий багет (усміхається). Усі ті, чим ми зараз пишаємось і вихваляємося, це і є ті, як загартовується сталь, як загартовується суспільство. Щоправда, шкода, що такою ціною. 7. Втрати. Чи торкнулося це вас? Втрати, на превелике щастя, мене та моєї батьківщини не торкнулися. Але щодня, коли я прокидаюся і читаю зведення від моїх знайомих військових, відчуваю цей біль. Це відчуття розриває мене буквально на шматки.8. Емоційні качелі – головний атракціон війни. Чи торкнулося це вас? Чи була у вас депресія і як із неї виходили? Емоційні качелі я на собі добре відчула. Психологічно це дуже тяжко. Моя основна проблема полягала в тому, що я намагалася допомогти всім, але абсолютно не думала про себе. Чи їла я, чи спала я, чи відчувала емоції і чи дозволяла їх відчувати… У моїй голові було так: поки ти фізично в безпеці і тобі всього вистачає, зроби все, щоб допомогти тим, кому пощастило не так, як тобі. І на цьому все! Багато хто казати, що вийти з цього складного емоційного стану можна за допомогою фізичної активності. Моя ж проблема в тому, що я гіперактивна і намагаюся просто не думати про свої почуття. Коли про них не думаю, то мені простіше.9. Прикривати економіку у тилу – наш обов’язок. Як зараз справи із блогерством? Чи вдається заробити? Вважаю, що в цей час ми маємо підтримувати одне одного у всіх сенсах. Блогерство живе зараз не так активно, як у довоєнні години, але мене це не засмучує. Більшу частину прибутку, який надходить, пересилаю на допомогу своїм благодійним проектам. Знову ж таки, намагаюся допомагати людям як можу. 10. Яким бачите майбутнє рідної України та своє майбутнє? Я, як дипломований політолог із європейським дипломом, гадаю, що не буде в світі жодної країни чи компанії, яка не захоче допомогти Україні. Так, можливо, щоби підвищити свій статус чи впізнаваність. Але це також і про людяність, адже у нас багато людей втратили свої будинки, вони зруйновані. Я впевнена, що Україна стане цитаделлю талантливих людей, яким нададуть чудову нагоду відбудувати все заново, щоби все було ще кращим і красивішим. Думаю, що в нашому менталітеті закріпиться відчуття того, що ми одна велика батьківщина. Це саме те, що зміцнює будь-яку країну та економіку. Звісно ж, надалі Україна стане чудовою країною для іноземців. До нас будуть їздити за освітою, якісними послугами, за тим, щоб переглянути архітектуру, заново створену з руїн. Попереду на нас чекає велике майбутнє! Щодо того, яким я бачу своє майбутнє, то в цілому нічого не змінилося з початку воєнних дій. Я б сказала, що просто мої плани та ідеї трохи відійшли на потім. Але в мене життя довге (посміхається). Упевнена, що ще буде час і місце для того, щоб усе вийшло. Як тільки все закінчиться, я поверну собі ті прекрасні життя, буду жити в Україні, чудово тут почуватися, прагнути створювати і втілювати свої мрії в реальність!