Чому я перестала допомагати людям або Історія про жіночу силу

Я довго не надавала собі своєї сили. Вона взагалі здавалася мені чимось ганебним. “Сильна” це не той епітет, який добре поєднується зі словом жінка. Принаймні для мене. Жінка може бути красивою, талановитою, ніжною. Дивною, божевільною. Але тільки не сильною. Перед очима одразу виникали некрасівські баби, які і коня на скаку, і в хату, що горить, не побояться. Я категорично боялася швидкості та всього екстремального. І взагалі весь цей образ жінки-витязя був таким антижіночим.

А тут ще «Я і кінь, я і бик, я і баба, і мужик» – чудовий уривок із вірша Володимира Дорошенка, який став фольклором. Він взагалі викликав у мене мурашки. Вірш про жіночу силу, мабуть замислювалося як ода жіночої різнобічності. Гімн у тому, що жінка може все. Але як там говориться ще в одній мудрості «Дев’ять із десяти людей, які тебе знають, за очі говорять про тебе погано, десятий говорить добре, але робить це погано». Дорошенко так заспівав про жіночу силу, що примудрився відібрати у жінок підлогу. Вийшов гермафродит якийсь. Кінь з бичачими яйцями. Або бик із грацією коня. Загалом, будь-який натяк на силу викликав у мене тремтіння, бо народилася я бути ніжною фіалкою на залитому сонці лузі. А життя, між іншим, складалося так, що луг весь час заливали бурі та грози, фіалку просто зносило. У пам’яті добре закріпився жах, коли мені 20+, на подвір’ї середина 90-х, я студентка нікому вже непотрібного ВНЗ, за нікому вже не потрібною професією, мама в депресії, яка живе, не знімаючи нічної сорочки. Ми мешкаємо останні накопичені їй раніше гроші. Є ще дідусь-пенсіонер із великим привітом у голові. І більше нікого, щоб підтримати, допомогти, направити. Сказати, як жити, що робити чи хоча б збрехати, що десь там далеко обов’язково буде «Добре». Не має значення, як і звідки, просто буде «добре». Сонце знову осяє луг і обігріє фіалку. На хвилі цього жаху я спочатку примудрилася знайти роботу, а потім ще зробити кар’єру. Адже молодших клерків, як піхоту, завжди пускали у витрату, за будь-яких криз. Значить, мені треба було стати старшим і вищим, щоб знову не переживати цей жах, як вижити, коли покластися нема на кого. І, звичайно, коли ти щосили гребеш, щоб виплисти, прорубуєш дорогу там, де її немає, поряд завжди виявлялася купа людей, яким теж треба. Або також хочеться, просто вони не можуть.Ти тут тільки-но гору пересунула, а хтось поруч плаче: «Ой, не можу посунути цей камінь, він такий важкий». І якось стає соромно, ти ж взагалі дівчинка, а гору пересунула, а інші дівчинки плачуть. А ти не те щоб не знаєш, як плакати, ти так боїшся, що поки плакатимеш втратиш час, що плачеш вже потім. Коли все вирішила. І ти посуваєш камінь цій дівчинці. Щоб вона не плакала, а ти не соромилася. Тим більше це нісенітниця в порівнянні з тим, що ти взагалі можеш. Дуже добре пам’ятаю своє почуття сорому, коли маю високі доходи, але абсолютно дике навантаження. А всі довкола стогнуть «грошей немає, криза, важко, за кредит платити, діти просять нові телефони, а немає грошей купити». Але своє навантаження я не визнаю, бо не визнаю чинності, зате відчуваю провину, за те, що мені добре, я в чергову подорож збираюся, а в когось грошей немає, щоб сплатити рахунки. Не дивно, що свою силу я довго розбазарювала. Допомагала, включалася, співчувала, але абсолютно не замислювалася, що ці люди роблять у житті такого, що в них одна мега проблема перетікає в іншу, ще більшу мега проблему. Думала, що це мені випадково пощастило, що всі проблеми вдається вирішити на стадії зародження. Але життя, мабуть, не любить тих, хто не цінує свій ресурс. І дає їм уроки.В один рік я втратила маму, спадщину, роботу, заощадження. Але це було вже не в 20+. Мені було на 20 років більше. Умови були тими самими. Тільки ні мами, ні дідуся з привітом не було. А я навіть допомоги від інших людей до пуття попросити не могла. Бо не вміла. Не було в мене такої нагоди просити. Спочатку не було в кого, а потім сама так справлятися навчилася, що й не треба було. А інші люди виявляються допомагають тим, хто просить та плаче. Тому що їм на думку не спадає, що тому, хто не плаче і не просить, щось потрібно. Адже тих, кого ти вважаєш сильним навіть на думку не спадає, запитати. Ти так упевнений, що вони впораються, бо завжди справлялися, що за звичкою звертаєш увагу на слабких, на тих, у кого роками все погано та гірше. Я випливла. Тільки тепер – дякую за це своїй силі. Не просто дякую, а вважаю найціннішим ресурсом. Який не віддам просто так. Ні, я не стала черствою та нелюдською. Тільки тепер не рухаю каміння за тих, хто може посунути їх сам. Хоча б спробувати. Адже сила і слабкість людини, це не те, що видається в мішечку при народженні – ось тобі сила, а тобі слабкість. Це та навичка, яку кожен опановує в житті.Якщо ти слабкий, значить був у тебе хтось, за кого ти міг вчитися саме слабкості. І не було потреби освоювати силу. Так і засвоїв – поплач сильному, він допоможе. Сильним став той, хто не мав безпечних умов тренувати слабкість. І якщо я буду тим, хто створює іншим умови для слабкості, то першою людиною стану я сама. Ніжна фіалка в мені, як і раніше, хоче «на морі, он той капелюшок і ще щось, поки не придумала що». А решті я відповідаю, як професор Преображенський домовому комітету на прохання пожертвувати грошей дітям Німеччини «Не хочу». Співчуваю, розумію, не шкода. Просто не хочу. Освоюйте свої луки і вирощуйте свої фіалки самі.