Мода в мистецтві: українські 1990-ті та право на сукню

Раді представити спецпроект PinchukArtCentre та Marie Claire «Мода в мистецтві», в рамках якого експерти Дослідницької платформи арт-центру підготують серію статей про взаємодію мистецтва та моди, про внесок художників у розвиток fashion-індустрії та про місце одягу у витворах мистецтва. Сьогодні говоримо про 90-і. Коли Крістіан Діор промовив фразу «Мої сукні — ефемерні предмети архітектури, призначені для того, щоб прославляти пропорції жіночого тіла», він мав на увазі силует, зовсім не йшлося про сукні пані, які вже давно вийшли з моди. Його жінка ХХ століття вже давно звільнилася від громіздких корсетів, каркасів з вербових лозин, сталевих смуг або дроту та багатошарових спідниць. Проте, в історії пострадянських країн є як мінімум одна «залізна сукня», яка наголошує не лише на фігурі дівчини, а й на її характері.

Ця сукня називається «Мадам Баттерфляй» і створила її Ірина Ластовкіна в 1995 спеціально для виставки «Рот Медузи». Це перша та остання її робота в полі сучасного мистецтва. Через обставини, що склалася, художниця зайнялася викладанням і реставруванням робіт, ставши найбільш затребуваним професіоналом у цій галузі в Україні. Щоб створити сукню із залізних прутів та сітки рабиці, художниця об’їздила всі будови Києва початку 1990-х. Якщо зараз подібна ініціатива може викликати смішок і подив у виконробів та робітників, то тоді слово «сучасне мистецтво» здавалося чимось стороннім і космічним. Будівельники постійно жартували з художниці, коли дізнавалися, що вона збирає собі матеріали для сукні. Але одна річ збирати, а інша — варити. Всі ці грубі матеріали потрібно було обробити та зібрати в один об’єкт. Ластовкіна об’їздила все місто (і давайте згадаємо, що в 1990-ті не було Uber), але все ж таки їй вдалося створити шалено красиву металеву сукню. І справа зовсім не в тому, що тоді не було суконь, вони, звичайно ж, були. Це своєрідна чарівна сукня для Попелюшки з 1990-х, яка мріяла потрапити на бал, але потрапила у світ сучасного мистецтва. На відміну від сукні-пання, «залізна сукня» Ластовкіної лише виглядала легкою і повітряною. У нього не можна було вбратися. Скульптура стояла серед експозиційної зали, ніби запрошувала гостей на себе приміряти у своїй уяві. Сама художниця каже, що її «Мадам Баттерфляй» — це історія про мрію, можливість створити для себе гарну сукню, якої в тебе ніколи не було. Крім того, ця сукня — ще й право на жіночність і творчу індивідуальність у шалені 1990-ті. За допомогою грубих матеріалів та такої легкої форми вона порушила ще одну важливу проблему — показала місце та роль жінки у 1990-ті, складності її побуту та кар’єрних можливостей. Здавалося б, все тільки починалося: новий час і набута свобода. Але в цьому хаосі виживали лише найсильніші, треба було бути грубішим і твердішим за метал. Ось тому цю сукню можна назвати одним із важливих проектів 1990-х, адже вона говорить не лише про індивідуальний досвід, а й втілює все той складний, водночас грубий та тендітний стан суспільства початку незалежності. Вже за десять-п’ятнадцять років з металом працюватимуть багато художниць. Але умовну паралель можна побудувати з «Фрагментом» Анни Звягінцевої 2013 року (2018-го художниця стала переможницею PinchukArtPrize). «Фрагмент» – це інсталяція, яка складається з серії нарисів про жіночу побутову працю. Свою інсталяцію художниця також зробила із металу. Можливо, ви пам’ятаєте цю скульптуру розміром у кімнату. Якщо придивитися до малюнків Анни, можна побачити, як вона зображує жінок. Вони одягнені у прості вбрання — це теж сукні, але скоріше схожі на робу. Метал – тут також не просто форма, а й метафора нелегкого домашнього побуту. У роботі Звягінцевої також є краса і легкість — лінії її металевих малюнків прості та лаконічні, вони не грубі. Але що стоїть за цією легкістю? Як і багато художніх об’єктів 1990-х, сукня «Мадам Баттерфляй» загубилася в історії і не збереглася в тому вигляді, в якому існувало раніше. Ще одна «загублена» художня робота — інсталяція «Вміє в’язати». Використовуючи метафору моди, художній дует Наталія Радовинська та Вікторія Пархоменко (також вже не займаються сучасним мистецтвом) у 1992 році створили щось на кшталт дошки пошани, на яку помістили свої фотографії у в’язаних шапочках. По черзі дівчата перетворювалися на різних героїнь, граючи роль модниць різних періодів. Художниці на той час пробували себе в модельінгу та розуміли, що означає світ моди. Сучасне мистецтво дозволило їм подивитися на цю сферу з боку. Разом із фотографіями вони помістили текст із старої журнальної вирізки, в якому було написано, як правильно в’язати та носити шапочку. Пафосний текст у стилі радянських журналів (до речі, за радянських часів дійсне виходив журнал з назвою «Вміючим в’язати») говорив про те, як проявити свою індивідуальність, про потребу таким чином підкреслити риси особи та характеру. Художниці іронізували, адже поняття моди змінювалось, змінювалися стандарти краси. І, як ми знаємо, ролі жінок у суспільстві також змінювалися. Сьогоднішнє розуміння індивідуальності вже про інше — на передову вийшли усвідомленість, турбота про навколишнє середовище, індивідуальна свобода, яка не торкається особистих кордонів інших. У цьому сенсі поле сучасного мистецтва — найкраща область для вільних і часом їдких коментарів щодо нашого сьогодення. Спільні колаборації художників та художниць із модними будинками — не лише про красу, а й про те, як ми дивимося та уявляємо самі себе. Часто їхні рішення стають революційними, у яких знаходять відображення бунтарський дух і потреба змінювати суспільство, наносячи до нього нові риси. Це інший кут зору, часто елегантний, часто сміливий, часто критичний та їдкий. Варто лише згадати серію футболок художника Вови Воротнєва, в якій він переінакшує бренди та переосмислює поняття консьюмеризму. Однак це вже історія нового оповідання. Автор: кураторка публічних програм, дослідниця Катерина Яковленко, Дослідницька платформа PinchukArtCentre. Джерело: marieclaire.ua