Довгоочікувана і дуже страшна новинка все ще в прокаті, тому якщо не знаєш, що подивитися ввечері – сходи в кіно на «Страшні історії для оповідання у темряві».
Що подивитись увечері, щоб добре провести час? Цим питанням мучить кожен, хто хоч раз хотів сходити в кіно, але не знав, на що піти. Ми пропонуємо відправитися в захоплюючу і лякаючу пригоду в містечку Міл Веллі, в 1968 році. Саме там бере початок дію «Страшних історій для оповідання у темряві».
Головні герої – дівчина Стелла та її троє друзів. І спочатку здається, що їм протистоїть місцевий хуліган Томмі, але насправді все набагато складніше. Як і в будь-якому невеликому містечку, у Міл Веллі є свій будинок із привидами, з яким пов'язана страшна історія. Друзі в Хеллоуїнську ніч вирішують відвідати цей будинок і показати його хлопцеві на ім'я Рамон, який ненадовго прибув до міста. І ось тут починається страшна історія, яку найкраще дивитися на великому екрані та у темряві.
«Страшні історії» очікувано схожі на «Дуже дивні справи» та «Воно», але разом з тим – зовсім відрізнялися від цих двох фільмів. Загальне у яких – витриманість у ностальгійній атмосфері 60-70-х. У сюжеті фільму переплітаються не тільки історії містечка та його маленьких жителів, які потрапили в халепу, але також реальна історія США. Зрідка в канву твору втискається військово-патріотичне мовлення від президента США Ніксона, також – червоною ниткою проходить через весь фільм тема війни у В'єтнамі та участі у ній зовсім молодих людей.
У цьому фільмі є все: і стосунки з батьками, і почуття провини, яке іноді відчувають підлітки, а ще страшні історії, звичайно ж. Кожен герой розкривається не лише за допомогою своїх дій на екрані, але також – за допомогою персональної страшної історії, яка починає з ним відбуватися після відвідин проклятого будинку. Саме завдяки цьому ми співпереживаємо їм, розуміємо: перед нами не порожні картонки, а справді добре прописані персонажі. Величезний внесок у це співпереживання роблять актори, які зіграли головних героїв, адже їм вдалося передати кожну, навіть найменшу, емоцію.
І, звичайно ж, монстри із страшилок-першоджерел. Гільєрмо дель Торо, продюсер фільму, майстер створювати на кіноекрані різноманітних чудовиськ, і ці йому вдалися на повну. Вони справді лякаючі, трохи безглузді, дивні та страшні.
«Ми хотіли наслідувати ці істоти, почуття чорно-білих ілюстрацій з книги. Ми хотіли, щоб вони були позбавлені кольору. Ми спробували зробити їх у кольорі жовтого пергаменту, нікотиновими та білими. Ми знебарвлювали зображення»,
— розповідав у одному зі своїх інтерв'ю Гільєрмо.
Страху наганяють також скримери, які по всьому фільму рівномірно розставлені і там, де потрібно. Саме тому «Страшні історії» потрібно дивитися на широкому екрані в кінотеатрі, щоб максимально пощекотати нерви.
Думка редакції може не збігатися з думкою автора статті.
