Дід по маминій лінії, тоді хлопчик, працював на авіазаводі (нещодавно розповідав мені технологію будівництва аероплана з фанери – пам'ятає!). Пройшли війна ще півроку, і він пішов би на фронт. Не встиг. А старший брат діда – встиг. Давид Якович Нібульський. Згорів у танку навесні 1945-го.
Дід по батьковій лінії був ще молодший. Воював прадід, Андрій Іванович Хоменко. Повернувся інвалідом другої групи – куля пройшла навиліт через голову, пробила щелепу. Пройшла б на 10 см вище – і все. Дід Андрій дожив до 90, і більш миролюбну людину я в житті не бачила. Кажуть, його ще до Громадянської намагалася мобілізувати кожна влада, яка приходила до села, але дід щоразу доходив до річки, топив у ній гвинтівку та повертався додому. А Велику Вітчизняну – пройшов…
Ця війна пролетіла, протопталася свинцевими чоботями по кожній родині в Україні. І я не можу чути радісних вигуків про велику перемогу одних народів над іншими та брязкання зброєю. Невже незрозуміло, що ми маємо одне завдання – зберегти світ, не дати війні повторитися? Це не є гордістю перемоги. Це радість закінчення кровопролиття. І якщо ми цього не розуміємо – значить, двійка нам з історії, нічого ми не навчилися…
Головний редактор
журналу «Ліза»
Наталія Хоменко
Думка редакції може не збігатися з думкою автора статті.
