Мій чоловік іноземець. Не з країни, в яку хочуть усі, на кшталт США, опоетизованою ідеєю про рівні можливості або ближче до лордів та інших аристократів до Великобританії, або хоча б до устриць і фуа гра у Францію. Мій чоловік африканець із Кот Д”Івуар.
Туди не хоче ніхто, бо ніхто не знає, де це.
Полізла до Вікіпедії? Зізнаюся, я теж на початку нашого знайомства. Про африканський континент ми знаємо дуже мало, крім курортної Півночі і, мабуть, ще про страшні етнічні війни в центральній частині. Про дітей, які голодують. І, звичайно ж, в «Африці акули, в Африці горили, в Африці великі, злі крокодили, вас кусатимуть, бити і ображатимуть, не ходіть, діти, в Африку гуляти». Мабуть це весь набір наших штампів про Африку.
Мені самій було непросто. Хоч я і психолог, і мандрівник, і космополит, але прийняти те, що людина, в яку я щодня закохувалась дедалі більше така інша — нелегко.
Інший зовні, інший за багатьма звичками. Ще й сформувався в країні та культурі, про яку я не знаю нічого. Ми виросли у різних пісочницях. Чи зможемо ми подолати цю різницю?
І ця думка гальмувала мене дуже довго, але щирий рух тоді ще не чоловіка мені назустріч, розвіяв сумніви.
Ми одружилися. І зробили coming out: мої друзі та рідні сприйняли цю новину начебто позитивно, і навіть фото, з побоюванням викладені на Фейсбук, пройшли на «Ура!»
Чому з побоюванням? Рівень расизму в нашій країні вищий, ніж хочеться вірити інтелігентній та інтелектуальній спільноті Фейсбуку. Мій чоловік зустрічається з ним майже щодня. Пильні погляди, крики «мавпа!» на вулиці, слова «я не їстиму разом із мавпою» від відвідувача за сусіднім столиком у хорошому ресторані, куди ми вдвох одного разу зайшли повечеряти.
Мій чоловік отримує відкриті прояви расизму та ворожості.
Я ж почала отримувати закриті і часто дуже завуальовані. Від близьких, друзів, колег, які на тому ж Фейсбуці такі позитивні та приймаючі. Інтелектуальні. Освічені. Жодного разу не сноби. І анітрохи не зашорені.
Як, наприклад: Ні, ну навіщо він сюди приїхав? Вчитися? Що вдома вчитися не можна? Щось тут нечисто». Або: "Ти ось вийшла за нього заміж - а ти впевнена, що в нього немає вдома дружини та дітей?" Якби це було один чи два рази, але ні.
Мене дбайливо попереджали, що чоловік отруїть мене африканським корінням заради квартири. Мені пропонували подивитись фільм, який «добре розкриває психологію африканських чоловіків».
У фільмі товста і недоглянута австрійська дама років 55 вирушила до Кенії за сексуальними втіхами і дві години їх отримувала з різними молоденькими хлопчиками. Також вона хотіла від них стосунків та почуттів, а ще кунілінгус. Вони, зрозуміло, грошей в обмін на секс, але навіть за гроші кунілінгус з нею займатися не хотіли. У цьому була вся велика драма фільму — і моє повне здивування, що він мав мені розкрити чи показати.
Загалом, бенефіс людських забобонів у всій красі.
Іноді я злюсь, іноді розумію. Перша реакція на невідоме і несхоже — зазвичай страх, але спілкуватися, ділитися з близькими перипетіями свого сімейного життя хочеться все рідше.
А вони є. Я живу у реальному світі. І в цьому реальному світі у нас бувають сварки та конфлікти. Іноді різниця менталітетів випливе, іноді характер, але коло подруг, з якими можна поділитися або по-жіночому поскаржитися, звузилося до краю.
А ще мій чоловік – мовчун. У нових компаніях він зазвичай мовчить, слухає, спостерігає, придивляється. Нормальна поведінка для багатьох інтровертів, але не для чорного інтроверта у білій спільноті.
Щоразу хтось із цієї компанії обов'язково запитає мене прямо за чоловіка: «А він російською розмовляти вміє?» або «Він розуміє взагалі?»
Іноземець, що мовчить, сприймається як той, хто не розуміє, не вміє говорити. Теж стереотип.
Все це, здавалося б, дрібниці, але вони дуже ускладнюють спілкування. Начебто хочеш відкрито, радісно, на повну котушку, як раніше, але почуєш чергове: Щось тут нечисто, чому він поїхав, а якщо вдома дружина, діти, може він злочинець — і усмішка гасне.
Будучи мою незаміжньою, що активно перебуває на різних майданчиках знайомств, скільки ж довелося побачити явних невдах, шахраїв, неосвічених фермерів, секс-туристів і просто дурнів із прекрасних, цивілізованих країн, у які всі хочуть.
Як мухи на мед, летять вони до Східної Європи, бо дешево тут, жінки гарні. А ще маловибагливі. На жаль, мріють про принців. А якщо вже принц заморський, то все — казка стала буллю.
Герой моєї минулої статтіТермін придатності чоловіка: ваш годинник теж цокає», такий собі бравий американський наречений 52-х років, який прийшов на зустріч із 19-ти річною українською німфою, нещодавно повідомив мені у листуванні, що німфу покинув. Не впевнений, що їй потрібний він, а не Америка. Бачите.
Тобто до цього він активно фантазував, що дівчина запала на його в'яле 52-річне тіло та перепочинок. І взагалі, "відносини на відстані це важко і далі її потрібно було б запрошувати за візою нареченої, але на це я не готовий". І навіть якщо йому буде 55 чи 63 і він приїде в Україну до якоїсь 30-річної жінки, то суспільство випише йому кредит довіри вище, ніж моєму африканському чоловікові. Просто тому, що білий американець.
Давайте перестанемо жити стереотипами та мислити шаблонами. Давайте дивитись і бачити людей. Різні. Інший — значить «поганий», а незрозумілий — значить «страшний». Дайте собі шанс дізнатися та зрозуміти іншого. Різного.
А що ж до мене... може, мій чоловік і отруїть мене загадковими африканськими коріннями або я його — своїм не завжди вдалим куховарством. А може мені на голову впаде цегла або я подавлюсь вишневою кісточкою.
Думка про можливі невдачі — не привід, щоб не жити, не ходити вулицями, не пекти пироги з вишнями чи не виходити заміж.
Значення має тільки те, що зараз, а зараз я щаслива. «Доброзичливці», угамуйте!
ЧИТАЙ ТАКОЖ:
Велика різниця у віці у знаменитих пар: коментар психолога
Заміж без прізвища або як вирішити спірне питання
Ось чого ми боїмося у заміжжі: дослідження психолога
Думка редакції може не збігатися з думкою автора статті.
