«Всі діти повинні навчатися разом» – гасло системи інклюзивної освіти, а її мета – у тому, щоб кожен учень відчував себе прийнятим суспільством.
Всі батьки хочуть, щоб їхня дитина була добре освічена, щоб виросла доброю, відкритою, людяною. Від сім'ї залежить багато, але чим старшим стає малюк, тим більше часу він проводить поза нею: спочатку в групі дитячого садка, потім у класі. У процесі навчання та спілкування дитина не тільки засвоює знання та набуває вміння. Від того, як організовані ці процеси, залежить і те, чи вите дитя відповідальною, чи буде прагнути до освоєння нового, відчувати причетність до світу інших людей, вміти співпереживати.
shutterstock/Fotodom.ua
Навіщо кому потрібна інклюзія?
Останніми роками тема інклюзії активно обговорюється і місцями система інклюзивного навчання вже почала працювати.
Що це означає, і кому це потрібно? У Європі та Америці інклюзивна (лат. include – укладаю, включаю, залучаю) педагогіка почала розвиватися більш-менш широко майже тридцять років тому. А першими, хто висловив ідею інтегрованої освіти, були освітяни початку ХХ століття. Вже тоді висловлювалися ідеї про те, що дитина з ОВЗ не повинна бути виключена з суспільства, що спеціальні чи корекційні школи замикають свого вихованця у вузьке коло специфічного колективу, створюють замкнутий світ, у якому все пристосовано до дефекту дитини, все фіксує його увагу на своєму нестачі і не вводить їх у справжнє життя.
А австрійський лікар-психіатр К. Кенінг стверджував, що життя разом із «інвалідованими» людьми корисне «нормальним» людям, допомагає їм розвивати комунікативні навички та долати егоїзм.
Але минуло понад півстоліття, перш ніж було прийнято Саламанську декларацію про принципи системи освіти осіб з особливими потребами.
Зокрема, у документі зазначено, що вони повинні мати доступ до навчання у звичайних школах, а звичайні школи мають створити необхідні умови. Ось із цього часу питання інклюзивної освіти не йдуть з порядку денного.
Інклюзія припускає, що всі учні (і з інвалідністю, і без неї) отримують більше можливостей і в соціальному плані, і в плані навчання. Мета не тому, щоб просто зібрати всіх дітей «до купи», а в тому, щоб кожен здібності кожного учня враховувалися та були оцінені.
8 принципів інклюзивної освіти
- Цінність людини не залежить від її здібностей та досягнень;
- Кожна людина здатна відчувати і думати;
- Кожна людина має право на спілкування та на те, щоб бути почутою;
- Всі люди потребують один одного;
- Справжнє освіту може здійснюватися лише у реальних взаємовідносин;
- Всі люди потребують підтримки та дружби ровесників;
- Для всіх, хто навчається, досягнення прогресу швидше може бути в тому, що вони можуть робити, ніж у тому, що не можуть;
- Різноманітність посилює усі сторони життя людини.
Гнучкість та індивідуалізм
В інклюзивних школах діти отримують знання у багатьох місцях та різними шляхами, завдяки гнучкому розкладу, роботі з батьками, взаємодії з громадськими організаціями, спільної позакласної роботи.
Кожен отримує знання у різних місцях: у традиційному класі, у бібліотеці, лабораторії, комп'ютерних класах, на ігрових майданчиках, у спортзалі, на шкільному дворі…
Не має значення, де знаходяться учні, головне, щоб вони були серед однолітків, в атмосфері доброзичливості, справедливості та терпимості.
Звичайно, діти і підлітки дражняться, часом жорстоко і прикро, але це звичайна справа в їхньому середовищі. І в інклюзивних класах учні з інвалідністю отримують свою порцію глузування не більше і не менше за всіх інших. Вони стають звичайними членами колективу.
Загалом в Україні близько 700 тисяч дітей із порушенням психофізичного розвитку. І лише 10% із них навчаються в інклюзивних школах, а решта – фактично не мають можливості пристосовуватися до життя.
Дітям з обмеженими можливостями здоров'я (ОВЗ) інклюзивна освіта дозволяє набагато активніше взаємодіяти з однолітками, освоювати навички спілкування у природному середовищі, брати участь у більш просунутих рівнях гри чи навчання, ніж у неінгерованих групах.
Діти ж, які не мають обмежень щодо здоров'я, які навчаються в інклюзивних групах, зростають товариськішими, адекватними, соціалізованими, їх рівень прийняття людей з ОВЗ незрівнянно вищий, ніж у дітей, які відвідують звичайні групи.
Кожному – за можливостями
Що ж стосується власне навчання… Існує помилкова думка, що коли учні з інвалідністю перебувають у класі з усіма, рівень знань, що викладаються, знижується, щоб пристосуватися до їхніх здібностей. Але це не так. Педагог при плануванні уроку не знижує планки, а враховує всі особливості своїх учнів. Завдання на уроці, наприклад, географії, для кожного учня можуть бути різними: хтось може написати роботу до кількох абзаців, хтось – реферат, хтось може виконати колективну роботу, а хтось – зробити усну доповідь. Важливо, що на уроці кожен зробить те, що відповідає його можливостям. Досвід показує, що рівень знань дітей, що розвиваються типовим чином, виявляється вищим за умов інклюзивної освіти, ніж у звичайних класах. А школи, що найбільш успішно включають та навчають дітей з обмеженими можливостями, водночас стають найкращими для решти дітей. І навпаки: найкращі школи для всіх дітей є найкращими та для дітей з обмеженими можливостями.
Такі різні, такі однакові
Коли ми говоримо про інклюзію, йдеться не лише про включення в суспільство дітей з інвалідністю, а про всіх дітей: і тих, у кого не такий колір шкіри, у кого немає батьків, про рудих чи чорнявих дітей, про дітей, хворих на ВІЛ.
Будь-яка дитина – це насамперед дитина, решта – її звички, особливості, інвалідність та інше – вдруге. Абсолютно всі діти хочуть грати разом, співати, танцювати, малювати. Бажають, щоб їх любили і часто обіймали, були до них уважні. На цих бажаннях та потребах і будуються їхні стосунки з іншими людьми, маленькими та дорослими. У дитини немає упередженості, і на своєму чуттєвому рівні вона шукає і знаходить спільну мову з ровесниками, навчається взаємодопомоги, співчуття та відповідальності.
Що потрібне від дорослих? Підтримка, а не розмови про жалість, постійну допомогу, інакшість та акцентування уваги на дітях з інвалідністю. Таку підтримку мають надавати не лише вчителі, а й усі батьки, які виховують дітей з інвалідністю або без неї. А навчитися їй можна, лише спілкуючись один з одним та дітьми на дитячих майданчиках, у класах та на позакласних заходах. Тоді батьки зрозуміють, що кожна сім'я має власні проблеми, але й є проблеми, спільні для всіх. Що всі діти – різні, але й ті з них, хто не бачить, або не чує, або може самостійно пересуватися, теж хочуть і можуть рости разом із ровесниками.
Головне для школи, в якій практикується інклюзія, бути спрямованою на кожну дитину індивідуально. Якомусь учню потрібна допомога тьютора, а комусь лише адаптовані навчальні посібники. Все залежить від дитини, її можливостей та потреб. Норм, які визначають можливість навчатися у загальноосвітній школі, немає. Діти з комплексними порушеннями розвитку найчастіше перебувають на індивідуальному навчанні (вдома), проте соціалізацію для них ніхто не виключає. Індивідуальний підхід дозволяє знайти спосіб та можливості залучити до суспільства і таких дітей.
Думка редакції може не збігатися з думкою автора статті.
