На вільну жінку з підозрою дивляться як багато чоловіків, так і жінок. І ті, хто вже одружений, і ті, хто перебуває у боротьбі за заповітний статус.
Вільна жінка, як екзотичний птах, повинна або сидіти в клітці і виставлятися за гроші, або вдавати, що вона така, як усі. Тільки трохи гірше й нещасливіше, бо заміж не вийшла.
ЧИТАЙ ТАКОЖ: Я — стерва: цікаво про кохання та психосоматику
«Мені за 40 і я самотня. У мене три вищі освіти, улюблена робота, хобі.
Я смачно готую, вирішую будь-які проблеми, читаю Апдайка та знаю, чим бароко відрізняється від рококо. Мої подруги давно одружені, виростили дітей, і багато хто навіть чекає онуків.
Але, крім двох товстих котів, ніхто не захотів зв'язати своє життя зі мною. І те, коти особливо не мали альтернативи».
Якщо думати так, то хоч-не-хоч закрадається думка про якусь ущербність буття жінки, яка незаміжня.
Та й загалом про ущербність жінки. Як вона могла не одружитися у світі, де полювання на самців починається ще в період пізнього пубертату? Напевно, з нею щось не так, якщо її ніхто не бере?
«Мені за 40 і я вільна. У мене три вищі освіти, улюблена робота, хобі.
Я смачно готую, вирішую будь-які проблеми, читаю Апдайка та знаю, чим бароко відрізняється від рококо. Мої подруги давно одружені, виростили дітей, і багато хто навіть чекає онуків. І я могла б зробити те саме. Якби хотіла.
Але я не хочу. Періодично я із заздрістю дивлюся на сімейні радощі у житті моїх подруг. Але коли справа доходить до відповіді на питання «Що я готова робити, щоб отримати те саме?», я розумію, що не готова чимось жертвувати. Два товсті коти – це максимальний рівень відповідальності, який я готова нести. Я вільна, але не самотня.
У моєму житті є чоловіки з різною дистанцією у стосунках — друзі, приятелі, партнери, ті, з ким дистанція поки що не обрана.
Може, одного разу я скажу: «Все, стоп, геть холостяцьке життя» — і вийду заміж. Неважливо, скільки мені буде при цьому, 56 чи 84. Я знаю, що люди одружуються у будь-якому віці. Коли захочуть. Але поки що мені чогось недостатньо, щоб сказати впевнено: «Я хочу». І я не бачу сенсу брехати собі на догоду соціуму».
Така позиція виключає будь-які підозри у неповноцінності як самої жінки, так і її життя. Але біда: суспільство не хоче вірити в те, що свобода чи не-свобода — це добровільний вибір людини, а не вимушений і болісний тягар.
Чоловіки з ущемленим его не люблять вільних жінок, бо ті відмовляються визнавати їхню цінність лише за фактом наявності штанів і того, що в штанах є. Не плутати із паспортом Маяковського.
Такому чоловікові подобається концепція про нерівну кількість жінок та чоловіків. Вона дає їм безліч преференцій, бо відразу зводить чоловіка в ранг надцінного призу, який дістанеться кращою. А щоб довести, що ти найкраща та гідна, доведеться попітніти. Інакше він, як Колобок, покотився до іншої.
Заміжніх жінок жінка вільна змушує задуматися про якість своїх відносин. Чи щаслива вона жити з Васею, який лежить на дивані і мріє про те, що одного разу він розбагатіє? Чи комфортно їй із Петею, який начебто всім добрий, але лише постійно ігнорує її потреби в емоційному контакті? Чи підходить їй Іван, який цілодобово стирчить у гаражі, не помічаючи дружини та дітей?
Все тому, що життя — це ланцюжок виборів. І вибори роблять усі.
Тільки не всі хочуть визнавати свій вибір, бо він невіддільний від відповідальності. А до неї готовий далеко не кожен.
Чоловікові, який підтримує ідею своєї надцінності гендерним перекосом у демографії, доведеться визнати, що більше її підтримати нема чим. Жінці, яка танцює перед таким чоловіком нескінченний передшлюбний танець, доведеться визнати, що вона не вірить у свою цінність.
Усім, хто перебуває у нещасливому шлюбі, доведеться визнати, що вони погано обрали або прогаяли момент, у якому можна було виправити помилки. А далі з цим доведеться щось робити – міняти себе, міняти стосунки чи виходити з них для пошуку нових.
Люди, які обирають під тиском, «в темряві», «із заплющеними очима» намагаються максимально уникнути будь-якої зустрічі зі своєю відповідальністю.
Люди, які вибрали до душі, але не мають сил визнати свій вибір, тому що він поставить під загрозу їхню прийнятність соціумом, постійно виправдовуються – «це не я, це просто так вийшло». Для них причина завжди знаходиться десь там, зовні. Це вона винна. Це він винний. Це вони винні.
І лише одиниці здатні сказати: «Ніхто не винний. Я живу так, як хочу. І я за це відповідаю.
ЧИТАЙ ТАКОЖ:
Чому нам потрібні подруги: про жіночу дружбу від психолога
Що чоловіки не прощають жінкам: 5 порад психолога
Думка редакції може не збігатися з думкою автора статті.
