24.03.2025
Презентація весняного номера Marie Claire Україна
Навіть мої діди по молодості не потрапили на фронти тієї війни. Якби вони воювали – мабуть, мене не було б, та й мої батьки могли не з’явитися на світ. Дід по маминій лінії, тоді хлопчик, працював на авіазаводі (нещодавно розповідав мені технологію будівництва аероплана з фанери – пам’ятає!). Пройшли війна ще півроку, і він пішов би на фронт. Не встиг. А старший брат діда – встиг. Давид Якович Нібульський. Згорів у танку навесні 1945-го. Дід по батьковій лінії був ще молодшим. Воював прадід, Андрій Іванович Хоменко. Повернувся інвалідом другої групи – куля пройшла навиліт через голову, пробила щелепу. Пройшла б на 10 см вище – і все. Дід Андрій дожив до 90, і більш миролюбну людину я в житті не бачила. Кажуть, його ще до Громадянської намагалася мобілізувати кожна влада, яка приходила до села, але дід щоразу доходив до річки, топив у ній гвинтівку та повертався додому. А Велику Вітчизняну – пройшов… Ця війна промайнула, протопталася свинцевими чоботями по кожній родині в Україні. І я не можу чути радісних вигуків про велику перемогу одних народів над іншими та брязкання зброєю. Невже незрозуміло, що в нас одне завдання зберегти світ, не дати війні повторитися? Це не є гордістю перемоги. Це радість закінчення кровопролиття. І якщо ми цього не розуміємо – значить, двійка нам з історії, нічому ми не навчилися… Головний редактор журналу «Ліза» Наталія Хоменко
Поділись з друзями корисним!
